На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Микола Ворноний


У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут він оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам або харчувався у їдальні. Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський.

Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійних переживаннях про сина Марка, який був на той час уже в’язнем ГУЛАГу. Не дивно, що своєму новому приятелеві Павлу Ксенофонтовичу він часто виливав душу у щирих розмовах.

У 1941 році, після приходу німців, у містечку почала виходити газета «Українець», яка перші півроку-рік свого існування носила виразний український характер і навколо якої гуртувалися відроджені на той час осередки «Просвіти» та інших українських національно-патріотичних громадських організацій. Саме тоді — 7 грудня 1941 року — в цій газеті і з’явилася стаття-спогад Павла Андрієвського «Микола Вороний» (підписана псевдонімом Степовий). З нього постають подробиці перебування поета в Новоукраїнці: «Середнього зросту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх — таким зовні я вперше побачив українського письменника Вороного Миколу Кіндратовича одного погожого дня у жовтні 1937 року. З творами його я був знайомий раніш, ще в часи масового вилучення творів українських письменників з бібліотек, десь у 1934—35 роках. …Боляче було його слухати, бо фізично міцний, він морально був розбитий, не маючи змоги віддати народові ті знання і енергію, що кипіла у ньому, незважаючи на досить солідний вік. У той час М.В. було щось близько 65 років. У розмовах він часто розвивав якийсь проект, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: «Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів». …Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за «Кармен» не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: «Усе суєта суєт, хіба ж я, як коректор, зможу шкодити?» Коли він уже не працював у друкарні, робітники мені говорили: «От би нам такого літредактора — є чого повчитись!» Якось одного дня М.В. сказав: «Сьогодні ми в мене обідаємо!» Це вперше я був у нього на квартирі. Велика кімната з окремим парадним входом. Мене вразило те, що кімната була вбрана в українському стилі. Я зразу подумав, що це хазяйське, але виявилось — то власність Миколи Кіндратовича. На одній зі стін висіли, прикрашені вишитими рушниками, портрети українських письменників, імена яких тоді й вимовляти не можна було — все то засланці або розстріляні: Остап Вишня, Панів, Слюсаренко. (Через 20 років, у 1957-му, Андрієвський пригадає цей момент і свідчитиме, що на його зауваження про заборону на ті імена, Вороний відповів: то його друзі і він від них не відмовиться за жодних обставин. — С.О.) Багато говорив М.В. в той вечір. Слухаєш — мов живу книгу читаєш. Письменники, музиканти, театральні й громадські діячі, про яких вся країна знала, — ось коло його знайомих і друзів. …Найтяжчі хвилини у М.В. були тоді, коли він згадував свого сина Марка, який встиг надрукувати книжечку своїх віршів. Ті вірші теж були вилучені з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А завтра збирав свіжі газети, особливо «Літературну газету», купував трохи жирів і все це відсилав Маркові. …Основним майном його були ящики-шафи з книжками. Це була досить цінна бібліотека — «Історія літератури» С.Єфремова, «Історія України» М.Грушевського, «Історія літератури» О.Дорошкевича і багато інших книжок з портретами авторів. Цей свій скарб він любив безмежно. Багато книжок було і чужоземними мовами (німецькою, англійською, латинською, французькою). В літературних енциклопедіях, показуючи дані про себе, він вказував на перекручування та замовчування деяких фактів. …Одного разу в «Літературній газеті» було надруковано про «переоцінку цінностей» та про письменників, що давно визнали свої помилки, а такі, мовляв, письменники, як Вороний, ще і до цього часу мовчать, а між тим твір «Євшан-зілля» цілком реакційний. …Кілька днів я не бачив Вороного, і лише випадково, в один погожий день ми зустрілися. «Сьогодні у мене обід — одержав з Києва гонорар і …ляпаса», — щиро сміючись, сказав він. Це був останній вечір нашої розмови. …Весною 1938 кілька десятків людей було арештовано. Арештували також учня дев’ятого класу Миколу Воронька. А ще через два-три дні, коли я йшов вулицею, до мене озвалися. Дивлюсь, іде Вороний, якийсь серйозний, підтягнутий, каже: «Мене тимчасово затримано, очевидно, непорозуміння, іду в міліцію, придивіться до мого майна». Не знав він, що його вже шукають, і нерозторопні міліціонери замість нього арештували учня Воронька (потім школяра випустили). Але про це ми дізнались пізніше. Через кілька днів я ще раз побачив Миколу Вороного у дворі НКВС, коли його вели в партії арештованих. Звідти він не повернувся. Не зміг я виконати і його останній наказ щодо майна, бо хазяйка квартири, коли я прийшов до неї, сказала: «Все забрано в НКВС».

Справа 3945, де містяться документи, які стосуються долі Миколи Вороного, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Він підтвердив, що має давно, ще з середини 20-х, націоналістичні погляди, а в організацію його завербував той же знайомий Шиманович, за вказівкою якого поет приїхав у Глиняне і завербував, у свою чергу, племінника свого знайомого… Було б смішно, аби не було так сумно. Все. Жодного підтвердженого чи доведеного звинувачення. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 р. усім їм винести смертний вирок.

«Засуджений до вищої міри соціального захисту…»

Саме так формулювали свої вироки трійки УНКВС, коли йшлося про розстріл. Цинізму системи не було меж! Хто хоч раз зустрівся з таким документом, тому у словосполученні «соціальний захист», якщо воно вжите навіть у найгуманнішому контексті, вчуватиметься відгук вироків трійки.

У справі акуратненько підшиті виписки з актів про виконання вироку. Усіх тринадцятьох розстріляно 7 червня 1938 року близько 24 години. Як твердить завідувач науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» Василь Бондар, найімовірніше, що це було зроблено у Кіровоградській тюрмі, де утримувався Вороний після арешту. Але безпосереднє місце розстрілу, як відповіло на запит НРВ місцеве СБУ, невідоме. Василь Бондар вважає, що таке незнання дуже дискусійне і, можливо, прийде час, коли і ця таємниця перестане нею бути.

Вороному ж і після смерті не було спокою. Павла Андрієвського заарештували у березні 1945-го, звинувативши у прислужництві фашистам: під час окупації, як і до неї, працював завідувачем районної бібліотеки. Помітне місце у звинуваченнях займають стосунки з Вороним. Павло Ксенофонтович, очевидно, теж устами слідчого, змушений визнати: «Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст і що він розповсюджував націоналістичну літературу, з якою він особисто знайомив мене в його квартирі. Не заявив я у відповідні органи тому, що співчував Вороному у його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти партії і уряду в частині вилучення української національної літератури, висилки його сина в Карелію, і повністю поділяв його націоналістичні погляди».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат