На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Ж. Жене, С. Беккет, Е. Іонеско. Смерть в калюжі, або де починається абсурд

Реферати > Література світова > Ж. Жене, С. Беккет, Е. Іонеско. Смерть в калюжі, або де починається абсурд

В театре абсурда идет представленье, И все в нем смешалось - и радость, и грусть. Там куклы, подвластны чьему-то веленью, Сложнейшие роли твердят наизусть. Нет в зрительном зале свободного места, Хотя Межпространство - огромный простор, А где-то, невидимый и неизвестный, За ходом спектакля следит Режиссер. На пьесу никто не напишет рецензий, Сценарий не будет отправлен в печать, И, хмурясь, не станет взыскательный цензор Ремарок и сцен из нее исключать. Героями движет порой благородство, Отвага и мужество, верность и честь, И самоотверженность, и донкихотство, Любовь или дружба - всего не учесть, - Но также представлены на обозренье Коварство и зависть, и злость, и корысть . В театре абсурда идет представленье, И имя спектакля - обычная жизнь.

(Red lady)

ВСТУП

2007 рік. Неспокійний час. Час коли не кожен може сказати, що впевнений в завтрашньому дні. Більшість не може сказати. Неспокій у політиці, в економці, в культурі, проблеми глобального потепління, загрози ядерних воїн, бунт природи і людській свідомості.

Театр. В ідеалі – дзеркало життя. Яким він має бути в наш час? Історична закономірність, що у непевні часи театр завжди протиставляв сучасності традиціоналізм і реконструкцію віджилих стилів. Щось подібне відбувається й зараз – вже, втратила гостроту й актуальність радянська драматургія, й ще не написана достойна драматургія сучасна. Так і з теорією: система Станіславського була незамінна в період безроздільного панування театру серед візуальних мистецтв, сьогодні ж у сценічного мистецтва з'явилися серйозні конкуренти - естрада, кінематограф, телебачення. Назріла необхідність створення театральної метатеорії, що виходить із ідеї художнього синтезу й дослідження психології театральної культури у всіх її ланках : драматургії, акторському мистецтві, режисурі, муз. і худ. оформленні, глядацькій співучасті, критичному осмисленні. Майбутнє - за психотерапевтичним сценічним мистецтвом, що створить театральний ритуал з адресним впливом на публіку. Дискридитація ідеологічного, публіцистичного, тенденційного мистецтва, що поступилося театру життя (граємо в політику, у парламенті, на виборах, у пресі) очевидна. Виживати театру допомгогає лише унікальний, живий, діючий зв'язок з публікою. Анонімний зал для глядачів, людей, що випадково зустрілися, з рівною наснагою й духовної цікавістю сприймаючих те, що відбувається на сцені, навряд чи перспективний. Особливо для молодіжної аудиторії. Де шукати вихід?

Вихід з ситуації, коли молодь не ходить в театр, бо не бачить там нічого цікавого, коли Інтернет і телевізор забирають весь час, і, в результаті, театр помирає для широкої аудиторії? Можливо, це звучатиме самонадіяно, але я спробую привернути увагу до так званого театру парадоксу. Чому? Тому що Парадокс , як фундаментальний принцип постмодерністського мистецтва втягує молодь у захоплюючу інтелектуальну гру переосмислення культурних традицій, вчить чуйно відгукуватися не тільки на текст, а й на багатошаровий підтекст найважливіших проблем буття й в остаточному підсумку сприяє її соціологізації й самоідентифікації засобами театрального мистецтва. Він дозволяє інакше глянути на повсякденність.

Зрозуміло, що розглянути проблему театру, а тим паче вирішити її в рамках курсової роботи практично неможливо, тому я вирішила приділити більше уваги одному з аспектів сучасного театру – драматургії, як важливому чиннику творчого акту, компоненту, без якого театр просто не відбувається. Я не кажу про вид театру безтекстового, імпровізаційного. Драматургія так званого театру парадоксу чи абсурду. В процесі аналізу цієї драматургії взагалі, як виду літератури, як напрямку, як складової певного періоду, а також як важливого, точніше вагомого матеріалу в сучасному театрі, я спробую розібратись, чи потрібен театр абсурду сьогодні як вид, як відголосок чи як стилізація.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

«Театр абсурду» – естетичний напрямок у драматургії й театрі, що сформувався в середині 20 ст. До театру абсурду відносять добутки дуже різних драматургів. По формальних ознаках в абсурдистських п'єсах учинки, мовлення персонажів алогічні, характери суперечливі й непослідовні, сюжет найчастіше відсутній: у них часто нічого не відбувається, і їх практично неможливо переказати. Це вже саме по собі на перший погляд представляється абсурдним і навіть неможливим: протягом всієї багатовікової історії театрального мистецтва вважалося, що драматична дія є його основною й навіть видовою особливістю. Недарма абсурдиські добутки іноді називають ще «антип'єсами»; а на самому початку 1950-х, коли абсурдистські п'єси вперше з'явилися на паризьких сценах, рідкий глядач міг досидіти до кінця вистави.

Проте, театр абсурду не просто продовжує існувати, але сьогодні займає значне місце в практиці й у теоретичних розробках театрального мистецтва. При цьому становлення й розвиток абсурдизму сповнений усілякими парадоксами й протиріччями - глобальними й дрібними; алогічними, дивними, затійливими, що позачасово сплітаються в одну загальну концепцію.

Протиріччя починаються вже із самого терміну. Визначення «абсурдизм», що міцно ввійшов у контекст світової театральної культури, належить театрознавцям і дослідникам (вперше його вжив американський критик М.Есслін); Чому він назвав його театром абсурду? Може бути, тому, що в період між 1945-м і 1950 роками багато говорили про абсурд, і Есслін, ймовірно, вирішив, що існує зв'язок між цим театром і ідеями, теоріями або марами, уведеними в моду Жаном-Полем Сартром, Альбертом Камю, Жоржем Батайем . Йому здалося, що існує зв'язок між такого роду театром і післявоєнним світом, побаченим очами авторів. Самі ж автори абсурдиських п'єс його рішуче відкидали, стверджуючи, що їхні добутки не більше абсурдні, ніж реальна дійсність.

Заявку про абсурдність долі людської у ворожому або байдужному світі вперше розвив А. Камю (Міф про Сізіфа), що випробував сильний вплив С. Кьеркегора, Ф. Кафки й Ф. М. Достоєвського. Корінь театру абсурду можна виявити в теоретичній і практичній діяльності представників таких естетичних рухів початку 20 ст., як дадаїзм і сюрреалізм, а також в епічному бурлеску А. Жаррі Король Убю (1896), у Сосках Тірезія (1903) Г. Аполлінера, де з'єдналися фарс і водевіль, у п'єсах Ф. Ведекінда з ірраціональними устремліннями його героїв. Театр абсурду вбрав також елементи клоунади, мюзик-холу, комедій Ч. Чапліна. Батьківщиною абсурдизму стала Франція; однак його основоположниками були ірландець Семюель Беккет і румун Ежен Іонеско, п'єси, що писали, на французькому - тобто нерідній мові. Правда, з Іонеско ця ситуація трохи складніша: він провів дитинство в Парижі й був білінгвою. Але як відзначав Ж.-П.Сартр, саме «нерідне» відчуття французької мови давало Іонеско можливість розглядати його як би на відстані, препарувати, доводячи мовні конструкції до абсурду, опираючись на лексичний лад як на основну конструкцію архітектоніки п'єс. Те ж саме, безсумнівно, стосується й Беккета. Відомий недолік - робота нерідною мовою - у рамках естетичного напрямку парадоксально обернувся достоїнством. Мова в абсурдистських п'єсах послідовно виступає як перешкода спілкуванню, виводячи в лексичний лад ідеологію цього естетичного напрямку.

. Серед французьких драматургів, чиї п'єси підходять під визначення «драми абсурду», можна назвати Ж.Жене, А. Адамова й Ж. Тардье.

Ще парадокс: А.П.Чехов, до середини 20 ст. як тонкий психолог-реаліст, що розглядався винятково, визнаний одним з «духівників» абсурдизму, про що на сьогоднішній день написана велика кількість досліджень.

Англійський драматург Г.Пінтер, до початку 1960-х вирвавшись із соціального плину «розсерджених молодих людей» на загадковий простір абсурдизму, по своєму власному визнанню, не був до цього часу знайомим з жодною драмою абсурду. Таким чином, корінна зміна творчої концепції Пінтера виявляється раптовою, не підготовленою логікою попереднього розвитку драматурга. Приклади парадоксів абсурдизму можна було б продовжувати, однак наведених досить, щоб переконатися: цей плин виявився надзвичайно струнким і логічним у своєму алогізмі. Незважаючи на крайню «молодість» абсурдизму (п'ятдесят з невеликим років на тлі багатовікової історії театру) і гадану ізольованість від поступального розвитку театрального мистецтва, цей естетичний плин має глибокі філософські й культурні коріння. Насамперед, не можна не помітити, що в основі абсурдизму лежить релятивістське (від лат. relativus – відносний) світовідчування, що заперечує можливість пізнання об'єктивної дійсності. На становлення абсурдизму величезний вплив зробив і екзистенціалізм (лат. exsistentia – існування), суб'єктивно-ідеалістичний філософський напрямок, побудований на ірраціоналізмі, трагічному світовідчуванні, алогічності навколишнього світу й непідвладності його людині (С.Кьеркегор, К.Ясперс, М.Хайдеггері ін.). Екзистенціалістські настрої неминуче загострюються в періоди катаклізмів, катастроф, глобальних трагічних подій. Так, наприклад, у Росії екзистенціалістські теорії (Н.Бердяєв, Л.Шестов) з'явилися після поразки революції 1905. Бурхливий розвиток екзистенціалізму обумовила Перша світова війна; пізніше – Друга світова. Це, безсумнівно, вплинуло на розвиток мистецтва – екзистенціалістськими ідеями пронизана творчість Дж. Джойса, Ж. -П. Сартра, Р.М.Рільке, Ф.Кафки, А.Камю, Ф. Селіна й багатьох інших письменників – незалежно від їх політичних, ідеологічних і соціальних поглядів. У Росії екзистенціальна художня література розвивалася переважно в напрямку т.зв. «чорного» – релятивістського – гумору (найбільш яскравий приклад – оберіути: Д.Хармс, А.Введенський, Н.Олійников). Звичайно, есхатологічні настрої й ідеї відчуження проявлялися не тільки в літературі, але й в інших мистецтвах: образотворчому (С.Далі, П.Пікассо, О.Цадкін), музичному (К.Пендерецький, И.Стравінский, А. Шенберг). У театрі ж втіленням екзистенціальної концепції став абсурдизм. Абсурдизм як естетичний напрямок сформувався на самому початку 1950-х, на паризьких прем'єрах Голомозої співачки Іонеско (1950) і Чекаючи Годо С. Беккета (1953, написана наприкінці 1948). Прийнято вважати, що попередником абсурдистів був А. Жаррі з його гротесковими комедіями Король Убю, Убю на пагорбі й Приборканий Убю, написаними на рубежі 19–20 ст. Однак, напевно, людство повинне було одержати трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь першої половини 20 ст., щоб ідеї розірваної свідомості, відчуження, що насувається жаху, замкнутості й самітності пролунали в повний голос. Показово й те, що абсурдизм з'явився не під час Другої світової війни й навіть не відразу після її закінчення: потрібен був деякий часовий люфт, щоб пережити її жахи й усвідомити їхній масштаб. Тільки після тимчасового відсторонення психіка художника змогла перетворити світову катастрофу в матеріал для художнього й філософського аналізу.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат