На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Основні засади техніки ефірного мовлення

Реферати > Журналістика > Основні засади техніки ефірного мовлення

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, леге­ні, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони по­винні бути фізично здоровими, розвиненими.

Звичайно, дихання формується з часом, зі зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основних акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показ­ником характеру дихання — ненавмисне: вдих — видих — пауза; навмис­не: вдих — пауза — видих[9, c. 355].

Правильного дихання, яке необхідне для виразного мовлення, вико­нання власного чи авторського тексту, можна навчитися. Звичайно, це досягається не тільки індивідуальним тренуванням, а й увагою до кращих зразків мовлення. Оскільки кожна людина для когось у певний час буває прикладом (зразком), кожен з нас повинен говорити добре, виразно.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, — це «сукуп­ність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата» [109, І, 115]. Голос — це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи і видихаючи повітря у процесі говоріння, людина змушує голосові зв'яз­ки змикатися і розмикатися. Внаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму.

Сам голос — слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, під­небінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними па­зухами. Ротову порожнину і ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені — нижніми, грудними резонаторами. Зву­чання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, в якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямову­ються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровід­них тонів, т.зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця.

Основні властивості голосу такі: 1) повнозвучність — тобто невиму­шена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучно­сті; 2) милозвучність — тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків; 3) мелодійність — здатність голосу відхилятися за певними законами вго­ру, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо; 4) злетність — здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голо­сом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків; 5) гнучкість — здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від ви­соких звуків до середніх чи низьких і навпаки; 6) висота (звуковисотність) — це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей; 7) об'єм, або діапазон — тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів); 8) сила — це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, яка визначається тим простором, який звук пови­нен заповнити; 9) тривалість — збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини дов­го, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос — це надзвичайно тонкий, поліфункціональннй інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі — голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тобто голос — вираз­ник не лише розуму (змісту), а й серця (емоційності) тексту. Тому дос­конале володіння власним голосом — головна умова виразності мовлен­ня: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв'язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, як уже було зазначе­но, самих лише природних даних для цього замало — голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом впродовж трива­лого часу[9, c. 359].

Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос і це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створив Господь Бог. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть "глухнути", ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять "в ніс", чимало з нас "ковтає" слова, склади, окремі звуки чи "вистрілює" їх. Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти "ставити" його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв'язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо - навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. "фонаційне дихання", тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.

Мають рацію науковці, про добре поставлений голос повинні дбати не тільки співаки, актори, промовці, педагоги, теле- та радіожурналісти. а й кожна інтелігентна людина».

А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу. У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С.Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос. Він може бути: приємний, природний, спокійний, врівноважений, легкий, свіжий, щирий, чистий, теплий, м'який, ясний, бадьорий, запальний, владний, начальницький, повчальний, задиристий, верескливий, фальшивий, різкий, надірваний, скрипучий, глухий, гугнявий, лінивий, дерев’яний, надтріснутий і навіть іржавий. У кожної людини голос має свій тембр - своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно "грати" на цьому "інструменті", творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне - про національну специфіку мелодики. Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: "є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати"[3, c. 35].

Отже, журналіст в ефірі повинен багато працювати над своїм голосом.

Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Голоси, як і люди, можуть бути схожими, але однакових не буває. Голос - це те, що іде зсередини однієї людини та впливає на підсвідомість іншої. Голос - це показник індивідуальності людини, її характеру, настрою та фізичного стану. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.

Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складається і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь "картинку", усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або зашвидко, або якось "хвилясто", і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат