На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Основні засади техніки ефірного мовлення

Реферати > Журналістика > Основні засади техніки ефірного мовлення

Невиправдано "хвилеподібна" інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторськи правильно, "немодно". Вважаю, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.

Важливо навчитись порівнювати й оцінювати якість чужого і власного голосу, усвідомлювати причини тих або інших недоліків, перешкод в оволодінні найліпшим звучанням. Автор багатьох праць про сценічне мовлення у театрі Р. Черкашин зазначає: "Розмовний голос має звучати приємно, чисто й виразно при будь-яких змінах тону, темпу, голосності мови. Для цього треба оволодіти "польотністю" голосу; тембр голосу має залишатись рівним і милозвучним як у середньому, так і в низькому і високому регістрах; мовний тон має бути рух­ливим, внутрішньо активним, емоційним; тембральна чистота і милозвучність мови повинні поєднуватися з розмаїтістю тембральних забарвлень слів та фраз відповідно до їхнього змісту й мовної установки словесної дії. Поставлений голос витримує без значної перевтоми підвищені звукові навантаження на мовні органи в творчих та акустичних умовах. Непоставлені голоси найчастіше хибують передусім на тембральну немилозвучність: можуть бути неприємно сиплі, приглушені, гугняві, чи, навпаки, пронизливі, верескливі".

Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психо­фізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м'які, гострі, сухі, повні, пусті.

Журналістові необхідно пам'ятати, що тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі, а саме: визначає місце розташування джерела звука, пересування звукового об'єкта в просторі, умови виникнення звука.

Характерні особливості голосу людини дослідити досить важко. Можна складати графіки коливання інтонації, вимірювати висоту і тембр, але це мало що скаже про характер мовця. Голос сприймається та аналізується на рівні глибоко підсвідомому.

Гучність - це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху. Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, не володіння собою. Ти­хий голос є ознакою стриманості, скромності, тактовності, ненав'язливості, або бра­ку життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності - оз­нака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.

Вимову поділяють на вокальну та консонантну. Вокальна вимова -співуча, у ній підкреслюються голосні. Вона є ознакою темпераментності почуттєвості, властивої для добрих людей. У консонантній вимові підкреслюються приголосні. Така вимова є ознакою переважання розуму і волі.

Ритмічне мовлення є ознакою духовної рівноваги, багатства почуттів. Нерівномірний ритм свідчить про недостатній самоконтроль, нестійкий настрій.

Кожна людина має свій, властивий лише їй тембр голосу. Можна свідомо чи несвідомо змінювати тон, темп, швидкість мовлення, але у будь-якому випадку можна впізнати мовця лише по голосу, а саме за його тембром. Так ми впізнаємо голоси знайомих нам людей, навіть змінені (а часом і спотворені) магнітним записом, або телефонним зв'язком.

Журналіст - це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам'ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу "балаканину " не тільки чули, а й розуміли, і слухали її із задоволеннями.

Голос людини може змінити мікрофон. Взагалі апаратура посилює його, уміло її використовуючи, журналіст може домогтися повноти звучання. Це безперечно плюси. Але є й чимало мінусів посилювальної техніки :

- звук може бути нерозбірливим;

- деформується тембр голосу;

- окремі звуки збільшують свою об’ємність;

- можлива хаотичність звучання.

Що робити? Насамперед таке:

а) мусить бути особливо чітка артикуляція;

б) потрібно дещо сповільнити темп мовлення;

в) домагатися рівномірного, стійкого струменя повітря, яке видихаємо;

г) знайти свій природний тон; повинно бути енергійне і повне звучання, виразність; ґ) бажано змінювати забарвлення звука;

д) пам'ятати, що мікрофон – надчутливий до шумів. Важливим чинником, який впливає на наше усне мовлення, є психічний і фізичний стан людини. Млявість, байдужість, втома, вагання, сумнів, відчай, схвильованість, зацікавленість, бадьорість, зичливість - усе це уважний слухач легко вловлює в нашому голосі, який іде до нього через мікрофон.

Для тих, хто хоче мати, як кажуть, «добре поставлений голос», посилити «метал» у голосі є кілька дуже загальних порад, які варто запам’ятати:

- навчитися "слухати" себе і вміти охарактеризувати свій голос, свою манеру розмовляти;

- привчати себе уважно слухати інших та аналізувати своє й чуже мовлення;

- виробляти правильне дихання, яке супроводжує звукове мовлення (т. зв. "фонаційне дихання");

- бути активним у своєму усному мовленні: вивчати напам'ять вірші, уривки з прозових творів, приказки, прислів'я, скоромовки. До речі, у багатьох навчальних закладах світу цей метод ефективно використовують і для вироблення техніки мовлення, і для його збагачення;

- радять співати, найкраще в хорі, під керівництвом людини, яка розуміє, що значить "ставити" голос, правильно дихати;

- важливо відшукати свій голос, уміти його розблоковувати, робити природним, приємним, зберігаючи національну специфіку мовлення;

- надзвичайно важливо дотримуватися орфоепічних норм. Це правильна вимова (артикуляція) окремих звуків, звукосполучень, нормативне наголошування слів та їх форм.

І не забувати поради древніх: для вироблення гарного, правильного, естетично вишуканого усного мовлення повинні бути природні дані, які багато з нас має від Бога, повинна бути певна система в навчанні і робота над технікою[ 3, c. 55].

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення — його визначальні якісні ознаки. Дикція — це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія — це норми ви­мови, які діють у даний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як «манеру вимовляти слова; вимову» [109, II, 216], а слово орфоепія — як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; . вимову слів відповідно до та­ких правил» [109, V, 751]. Отже, дикція має особистісну характеристи­ку, а орфоепія — загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допо­можуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспіш­ність чи сповільненість вимовляння, залікування, сюсюкання, гарка­вість, гугнявість та ін.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою скерованістю звука, етикою. А ще — добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки на характер вимови звука впливає його

наголошена чи ненаголошена позиція.

У кожному конкретному випадку емоційна й смислова наповненість героя передачі не награна, а визначена реальною участю в житті, в певних її виявах. Реальність буття людини, що виявляється в журналістиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. „Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація. Особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова. Більше того, інтонація настільки збагачує слово, що як сказав перетворюється в щ о сказав. Бо найпростішу фразу можна вимовити на тисячу різних манер, й вона буде означати зовсім інше. Просте слово „добридень" можна промовити суворо, улесливо, капризно, байдуже, любовно, по-дружньому, покровительськи. Дуже важливий і ритм мови"[10, c. 73].

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат