Іноді щасливе життя розуміють як об'єктивний, напе­ред запрограмований процес, як «щасливу долю». У Дав­ній Греції долю було персоніфіковано. У Давньому Римі долю називали Фортуною. Перелічені персонажі тогочасної міфо­логії нерідко вважалися богинями не лише долі, а й щас­тя. Згідно з цією точкою зору окремі люди просто повинні бути щасливими. Це чи не єдина концепція, в якій поняття «щастя» характеризує увесь життєвий шлях людини. Більшість концепцій використовують це поняття для характеристики окремих його ланок, епізодів, фактів життя особистості. Згідно з ними життя рідко дарує щастя. До того ж воно є надто короткочасним, епізодичним, торкається людини лише окремими гранями (щасливий у коханні, але не реалізував себе в науковій чи художній творчості; досяг високих творчих успіхів, але почувається самотнім у цьому світі тощо). У зв'язку з цим ведуть мову про кількісні характеристики щастя.

Іноді щастя розуміють як удачу, тобто випадкове, час­то незаслужене одержання благ (виграш у лотерею, одер­жання спадку, знайдення скарбу). Та якщо в справжньо­му почутті щастя людина переживає вдоволення своїм життям, то в такому разі радість приносять предмети зов­нішнього світу, які змінюють її життя на краще. Тому мав рацію римський філософ Сенека стверджуючи, що не можна вважати щасливим того, хто залежить від щасливої ви­падковості. Бо головне, «щоб щастя прийшло, як заслуга».

Здатність людини переживати почуття щастя і ха­рактер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення люди­ни), так і від багатьох інших суб'єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібнос­тей, які вона може реалізувати). Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя, ніж похмурі. Це стосу­ється вразливих і незворушних натур. Завищені амбіції і нездатність їх реалізувати породжують незадоволе­ність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлен­ня може супроводжуватися інтенсивними переживання­ми передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.

Про неможливість однозначного тлумачення щастя писало багато мислителів. Так, за словами німецького філософа І.Канта, стосовно щастя неможливий ніякий імператив, який приписував би чинити те, що робить щасливим. Часто в таких мірку­ваннях ідеться не про щастя як вияв моральної свідо­мості, а про об'єктивну його основу, тобто про те, що ро­бить людину щасливою. При цьому у полі зору перебувають не види людської діяльності, не звершення, які приносять людині щастя, а те, що об'єднує всі звершен­ня. Найповніше це втілено у словах Л. Толстого: «Щас­тя є відчуття повноти фізичних і духовних сил в їх сус­пільному застосуванні». Справді, щасливою може бути людина, поведінка і життєдіяльність якої орієнтовані на вселюдські цінності. Неодмінною умовою щастя є і самореалізація особистості. Оскільки життєві плани людей істотно відрізняються, кожен прагне самореалізуватися у сфері своєї життєдіяльності, то щастя кожної людини індивідуально неповторне.

28) Совість і сором як контрольно-імперативні механізми моральної свідомості особистості.

Совість - внутрішній сторож

Совість — особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті - самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відпові­дальність, яку вона несе перед іншими і перед самою собою. Со­вісна людина — це людина з гострим почуттям морального обо­в'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не шукаючи виправдань. Тихий, але наполегли­вий голос совісті - наймогутніше знаряддя моральності, він зву­чить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт, наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного "я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, зму­шує її коректувати свої вчинки відповідно до цінностей і вста­новлень, які існують у суспільстві.

Безсовісною називають людину, в якої відсутня совість як могутній внутрішній контролер. Така людина, по суті, аморальна, тому ще нею не засвоєні, не прийняті душею найважливіші моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його потрібно стримувати, щоб він не наносив шкоди оточуючим. Як тільки істота безсовісна одержує свободу, вона відразу виявляє свого крайню шкідливість: бреше, краде, знущається з інших. Цікаво те, що психологи звернули увагу на такий факт: у сім'ях, де існує жорсткий зовнішній контроль і жорстокі покарання, є більше шансів виростити безсовісну людину, яка не розуміє нічого, крім батога. Вона буде йти до своєї мети, прагнучи уникати зовнішнього покарання й анітрохи не звертаючи уваги на страждання оточуючих. Люди, які виростають в атмосфері уваги і ласки, глибоко засвоюють моральні норми й ідеали, вони співчувають оточуючим, сприймають їх страждання як свої і прагнуть не робити зла.

Совість - феномен емоційний, вона виявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, через тривожність і закло­потаність людини моральністю і гуманністю своєї поведінки. Про неї говорять «муки совісті», «каяття совісті». Будучи за своєю природою емоційною, совість виступає в яко­мусь розумінні як надрозумна. Звичайно, совість включається тільки тоді, коли людина знає моральні норми. Якщо вона не знає їх і «морально безневинна», то і совість у ній не може заговорити. Щоб переживати з приводу власного відступу від цінностей, потрібно їх знати і приймати душею. У цьому ро­зумінні совість пов'язана з розумом. Однак розум — великий хит­рун стосовно того, як знайти виправдання для нашої немораль­ної поведінки. Коли людина відступає від велінь моралі, вона звичайно говорить собі: «я не міг», «я не встигав», «мої старан­ня все рівно не дали би результату», тобто шукає раціональні практичні аргументи, які обґрунтовують власну недосконалість Ось тут і набирає сили надрозумна природа совісті. Совість ігно­рує раціональні аргументи, багатослівні міркування і неправдиві докази. Вона приходить до людини почуттям, яке без слів говорить: «Ти брешеш собі, ти міг повестися по-іншому». Совість дорікає мовчки, але невідступно. Вона змушує людей говорити самим собі правду і, зрештою, починати реальні зусилля для виправлення ситуації, якщо це, звичайно, можливо.

Совість - це внутрішній самозвіт за виконання певних мораль­них обов'язків, які далеко не завжди збігаються з обов'язками абстрактного морального суб'єкта і можуть значно від них ухи­лятися. Людина може вважати своїм обов'язком здійснення кров­ної помсти і мучитися докорами совісті за те, що не змогла її здійснити. Або хтось зобов'язаний доповідати начальству про благонадійність оточуючих, і його мучить совість, що він пожалів свого сусіда і приховав від влади його критичні розмови. У подіб­них випадках завжди постають питання: чи є справжнім те доб­ро, яке ми усвідомлюємо? Чи тим ідеалам ми служимо? Виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих устано­вок нашої совісті. І тут совість неминуче знову повертається до розуму, без якого людина не може зробити правильний вибір у складній ситуації.

Філософи, зайняті етичними проблемами, нерідко звертають­ся до питання: чи. можлива чиста совість? На цю тему існують два протилежних погляди. Один погляд, який висловлює, зокре­ма, видатний етик XX ст. Альберт Швейцер, полягає в тому, що чиста совість як така неможлива. Це все одно, що круглий квад­рат. Якщо совість — отже, неодмінно хвора.