На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Основні засади німецького романтизму

Реферати > Література світова > Основні засади німецького романтизму

Важко уявити собі більш протилежних художників, ніж Гете й Клейст. Якщо для Гете античність завжди була осередком Прекрасного, то Клейст у своїй драмі “Пентиселея” руйнує цей ідеал.

Проблема самотності людини, що так характерна вже для перших творів німецьких романтиків ( наприклад, Тіка), знаходить чіткий вираз в творчості Клейста. Герой його драм та новел – одинока, замкнена в собі людина, штучно ізольована від суспільства. Тому внутрішній світ такой людини набуває перебільшено напруженого, ірраціонального, майже патологічного характеру. У центрі творів Клейста, як правило, виключні події – щось дивне, незвичайне для автора є вираженням найбільш суттєвого в людях. І хоча фантастика не грає такої важливої роль в його творах, як наприклад в новелах та казках Гофмана та Тіка, події, які описує клейст стоять на грані можливого та неможливого, вражають своєю неординарністю.

Вторгнення французького війська у Німеччину викликало шквал обурення в душі Клейста. Окрім публіцистичного “Катехізису німців”, Клейст створює драму “Битва Германа”, в якій оспівує велич середньовічних германців і виправдовую руйнування ними Риму. Французи сприймались тоді як нащадки давніх римлян, і тому драму сприймали як антифранцузьку. У ХХ ст. фашисти не обминуть увагою цей гранично націоналістичний твір Клейста і використають його на підтвердження власної ідеології.

Але не вся творчість Клейста була зосередженою на національній тематиці. В новелах “Землетрус у Чілі” (1807), “Міхаель Кольхаас” (1810) Клейст виходить на загальнолюдський рівень осмислення вічного конфлікту між людиною і несправедливою цивілізацією.

Отже, як ми бачимо, визначальною рисою другого періоду не на загольно-людські інтереси, а на суто німецькі. Також характерним є звернення до загадкових потаємних глибин людської душі, до світу її підсвідомого. В основі періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка та творчість таких видатних письменників, як Генріх Клейст, Йоахим фон Арнім і Клеменс Бертнано, брати Якоб і Вільгельм Грімм.

3. Третій період (1815-1830)

Цей період також називають періодом реставрації. Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно – фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (1776—1822). Також до третього періоду можна віднести ранню творчість Генріха Гейне.

Ернст Теодор Амадей Гофман (1776—1822) називав музику “найромантичнішим зі всіх мистецтв, оскільки їй доступна сфера нескінченного”. Музика, за його словами, “відкриває людині невідоме царство, світ, що не має нічого спільного із зовнішнім, дійсним світом, який його оточує”. Тільки у музиці людина розуміє “піднесену пісню дерев, квітів, тварин, каменів і вод”. Музика — це “прамова природи”.

Через свій слабо виражений зв'язок з конкретними життєвими обставинами музика розглядалася в романтичній естетиці як зразок для поезії, зокрема для лірики. Вимоги ранньоромантичної естетики, що стосуються музичного ладу вірша, були повністю сприйняті пізнім романтизмом. Вони знайшли свою реалізацію в поетичній творчості Брентано, Ейхендорфа. Проте, в естетиці пізнього романтизму ще більш посилюється розрив між ідеалом і дійсністю. Поетичний світ продовжує розумітися як протилежний реальному суспільному світу. Але істотно змінилося змістовне трактування поетичного ідеалу, який у багатьох романтиків виявився наближеним до ідеалу середньовічного аскетично-релігійного життя. З ідеального поетичного світу виганяють всякі плотські початки: насолода, особисте щастя, любов. У нім запанували християнське упокорювання і аскетизм.

Крайню форму протилежності ідеалу й дійсності ми знаходимо в естетиці Гофмана. Герої його творів ведуть ніби подвійне існування, тобто живуть в двох світах — дійсному та ідеальному. Для естетики Гофмана характерне, з одного боку, повне знецінення реального суспільного життя, перетворення його на карикатуру на дійсність, а з іншої — таке ж знецінення ідеалу, перетворення його в безсилу і безплідну ілюзію, в порожню примару. Естетика романтизму відкривала можливість розвитку натуралістичних тенденцій в літературі. Так, в казкових сюжетах Гофмана рельєфно проступає реальне середовище і побут всіх суспільних прошарків — чиновників, студентів, вчителів і ін.

Слід підкреслити, що в творчості Гофмана, яка ніби підводить підсумок романтичному сприйняттю дійсності, взагалі набагато глибше і складніше виглядають відносини людини із зовнішнім світом. Це знайшло своє відображення в значній модифікації його іронічного художнього методу в порівнянні з ранньоромантичною іронією. У творчості Гофмана долається цей ранньоромантичний культ суб'єктивізму та індивідуалізму. Велич людини полягає для Гофмана в спілкуванні з реальним зовнішнім світом, що створює його. Поза цим спілкуванням Гофман не визнає ніякої іронії.

Внутрішній і зовнішній світ, з погляду Гофмана, тісно взаємодіє, не дивлячись на всю свою протилежність і непримиренність. Людина прагне вирватися за межі зовнішніх обмежень, знайти порятунок від нікчемного, “сірого” плину речей — в мистецтві, у високих творчих поривах. Проте творча особа не володіє у Гофмана такою абсолютною могутністю, як у Новаліса. Поет у нього не маг і не чарівник. Людина може піднятися над чужою йому дійсністю (може іронізувати над нею), але вона зовсім не в змозі змінити її силою своєї фантазії. Матеріальне для Гофмана так само не викликає сумнівів в своєму існуванні, як і ідеальне.

Тому романтична іронія Гофмана (на відміну від іронії Фр. Шлегеля і Новаліса) заснована на розумінні цінності і значення двох світів — світу людського духу і зовнішнього світу. Вже в його ранніх творах (“Фантазії в манері Калло”, “Нічні розповіді”) знайшла своє відображення ця нова для романтичної естетики тенденція — передача життя в строкатості духовних і матеріальних сил, коли духовне приймає форми матеріального і навпаки, коли відбувається; їх постійне змішення. Слід підкреслити, що в творчості Гофмана, на відміну від ранніх романтиків, іронія часто набуває критичного, отруйно саркастичного забарвлення. Саме цей вид романтичної іронії був сприйнятий і розвинений Гейне.

Той рух до реалізму, який був характерний для естетики Гофмана в кінці його творчого шляху (“Майстер Мартін-бондар і його підмайстри”, “Майстер Іоганн Вахт” і особливо “Кутове вікно”), показує, що романтична естетика не тільки переплавила в собі всі досягнення попередньої естетичної думки, але і заклала основи для її подальшого розвитку у бік критичного реалізму. “У романтизмі, - писав Н. Я. Берковський, - зав'язується велике критичне мистецтво реалізму XIX століття”.

4. Четвертий період (1830 – 1848)

Четвертий або пізній період німецького романтизму характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне.

Цілою епоху у німецькій і світовій поезії уявляє собою творчість Гейне (1797-1856). До своєї “Книги пісень” ( 1827р. ) поет включив поетичні цикли, які він публікував із 1821 р. – “Страждання юнака”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину”, “Північне море” та ін. Якщо ранні німецькі романтики через романтичну теорію знаходили шлях до підняття над матеріальним світом, то Гейне, також, як і Гофман, віртуозно володіючи прийомом романтичної іронії, не намагається врятуватися від реальності та її жорстоких законів. Гейне порівнював себе з Атлантом, який тримає на своїх плечах усі злигодні світу. Поза жартами і гумором його поезій відчувається сумна туга за справжнім життям, жадання вирватися за кордони суспільства, яке душило його. Взагалі “Книгу пісень” присвячено невдалому коханню до кузини Амалії, дочки значного гамбургського банкіра, в домі якого вимушений був жити юний Гейне. Звідси й назва збірки, яку поет запозичив в Петрарки ( “Канцоньєре” в перекладі означає “Книга пісень” ) і тим самим приєднався до багатовікової традиції оспівування недосяжної Мадонни. Правда, Мадонна Гейне нагадує ренесансні взірці доволі віддалено. Поет не заперечує – він закохався у досить обмежену і звичайну дівчину, але інших не має. Існує наступна думка: Гейне опустив кохання з небес на натертий паркет гамбургської вітальні, і сам боляче вдарився об цей паркет. Звичайно, кузина Амалія не могла віддано покохати поета, який не мав хисту до комерційних справ. Та й не в дівчині справа. Як писав один із перших рецензентів збірки, відомий письменник Карл Іммерман, зміст ранніх поезій Гейне лише зовнішньо зводиться до любовного переживання: “Але тільки ми поглянемо на справу більш докладніше, ми з’ясуємо, що свідомість поета турбують набагато сильніші мотиви, ніж любовна невдача, і що бідна дівчина, якій він так сердито докоряє, терпить за гріхи інших”. “Книга пісень” давно вже набула значення не тільки німецького, а й світового шедевру, вона підводить підсумок під розвитком німецького романтизму. Іншою визначною книгою молодого Гейне є збірка прози “Дорожні картини” ( 1826 – 1831 ).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат