На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Менеджмент

Реферати > Менеджмент > Менеджмент

1.Процес менеджменту сутність та етапи Менеджмент – процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з тим, щоб досягнути координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань.Термін управління спочатку визначив вміння об’їжджати коней та ними керувати. Англійське слово “to manage” (керувати) походить від кореня латинського слова “manus” (рука). Потім цим терміном почали визначати вміння володіти зброєю та керувати колісницями. Управління організацією в умовах ринкової економіки складніше, ніж в умовах центральної системи. Це пов’язано з розширенням прав відповідальності та з необхідністю пристосування до змін у зовнішньому середовищі. Всі проблеми, які виникають перед організацією, неможливо вирішити без сучасного професійного менеджменту – цього могутнього прискорювача розвитку суспільства. Менеджмент визначається як процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та керують ними шляхом постановки цілей та розробки засобів їх досягнення. Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування, організації, координації, мотивації, контролю праці робітників організації для досягнення певних цілей. Тому менеджмент – це вміння досягти поставлених цілей, спрямовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки людей, які працюють в організації. Тому можна розглядати менеджмент як процес впливу на діяльність окремого працівника, групи, організації в цілому з метою досягнення найкращих результатів. Мистецтвом досягти цілі повинен володіти певний прошарок суспільства – менеджери, робота яких полягає в організації та управлінні зусиллями всього персоналу для досягнення цілей. Тому менеджмент визначається як орган чи апарат управління. У свою чергу, можна система управління також впли­ває на навколишнє середовище, подаючи на виходи сис­теми інформацію та продукт функціонування системи {товари, послуги, фінанси та iн.). Отже, для ефективного функціонування будь-якої системи управління необхідно врахувати всі чинники як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, які на неї впливають. У навчальних закладах колишнього СРСР вивчався курс управління (народним господарством в цілому, його галузями, окремими соціально-економічними система­ми та ін.) У зв'язку з цим виникає потреба уточнення понять «управління» і «менеджмент». Відмінність між цими поняттями підлягає у змісті, формах та методах здійснення управлінського впливу суб'єкта управління на об'єкт. Управління як наука вивчає зазначені скла­дові в кожному випадку щодо конкретної системи від­носин управління виробничо-господарською діяльністю З історії розвитку людства відомо безліч таких сис­тем— системи управління в рабовласницькому і фео­дальному суспільствах, у воєнізованій економіці, командно-адміністративній економіці колишніх соціаліс­тичних країн та ін. Менеджмент — це сучасна система правління, яка найбільш повно відповідає функціону­ванню соціально-економічних систем в умовах ринкових відносин. Отже, застосування терміна «управління» правомір­не щодо загальної характеристики цього виду людської діяльності, а «менеджмент» — щодо змісту, форм і ме­тодів конкретного управлінського впливу суб'єкта па об'єкт управління в умовах ринкових відносин. Термін «менеджмент» походить від англ. Manage - управління, керування. У зарубіжній та вітчизняній лі­тературі можна знайти безліч авторських визначень менеджменту, що пояснюється багатозначністю цього по­няття, оскільки є організаційна, функціональна та осо­бова складові менеджменту. Так, нерідко під менеджмен­том розуміємо структуру управління підприємством, тоб­то його ієрархію і всіх менеджерів — вищої, середньої та низової ланок. Це і є організаційно-структурний бік менеджменту. Якщо під менеджментом розуміти поточний процес виконання функцій управління підприємством, то це — функціональна характеристика менеджменту. Врешті, менеджмент як мистецтво управління ви­робничими процесами конкретною особою є особовою характеристикою його Узагальнюючи різноманітні характеристики менедж­менту, можна дати таке визначення його: менеджмент — це система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безпе­рервному підвищенні якості роботи персоналу підприєм­ства (організації). Проф. В. І. Терещенко наголошує на потребі розріз­няти поняття організації і управління (менеджменту). Під організацією слід розуміти структуру, у рамках якої здійснюються певні заходи. А управління — це сукуп­ність скоординованих заходів, спрямованих на досяг­нення певної мети. Організація — свого роду «анатомія» підприємства, управління — його фізіологія. Отже, менеджмент являє собою поточну діяльність з управління виробництвом товарів чи послуг у рамках певної організації Однак організація не виникає сама по собі, а є також породженням менеджменту, його функцією. Організаційна складова менеджменту охоп­лює організацію структур, інформаційних каналів, ді­ловодство, облік, контроль, аналіз, планування, прий­няття рішень і організацію праці в широкому розумін­ні цього слова. Сюди відносять оптимізацію розмірів підприємства, централізацію і децентралізацію управ­ління, поділ праці в апараті управління, загальну орга­нізаційну структуру, штати працівників, обов'язки, пов­новаження та делегування їх, мотивацію та стимулю­вання праці. Важливою складовою частиною менеджменту ство­рення відповідних умов праці або виробничого. Середовища. Сюди відносять правові норми, що регулюють працю робітників, фахівців і управлінських працівників, додержання гігієнічних та ергономічних параметрів ро­бочих місць, приміщень та устаткування; психофізіологію трудових процесів тощо. Управлінська діяльність пов'язана також з інженер­но-економічним забезпеченням виробничо-господарських процесів. Слід зазначити, що в Україні управління всі­ма галузями та системами, у тому числі споживчою ко­операцією, було гіпертрофованим саме у цьому напрямі. Можливо, це пояснюється тим, що цілеспрямовано не провадилась підготовка кадрів управління, а до прак­тичного управління залучили галузевих фахівців, які неминуче змушені були спиратися на відповідну систе­му професійних знань і в основному зосереджували свою діяльність на інженерно-економічних питаннях. Лише з набуттям досвіду керівництва більшість з них прихо­дили до розуміння тієї істини, що управління виробничо-господарськими процесами зводиться до управління людьми, а для цього потрібно розуміти мотивацію по­ведінки людини у сфері виробництва та управління та вміти створювати сприятливі зовнішні і внутрішні умо­ви для здійснення цієї діяльності. Виробничо-господарська діяльність підприємства спрямована на оволодіння ринком товарів чи послуг, які воно виробляє, ефективне використання складових чин­ників виробництва (праці, сировини, устаткування) і своїх та залучених коштів. Відповідно до цього менедж­мент структурно можна розподілити на три складові частини: маркетинг, виробничий менеджмент, фінансовий менеджмент. Ефективна діяльність з управління соціально-економічними системами здійснюється за умови персональної загальної відповідальності за досягнення чітко сформу­льованої мети, що можливо лише у випадку поділу пра­ці в апараті управління та надання менеджерам усіх рівнів відповідних повноважень та прав для прийняття позитивних і негативних санкцій. Відповідальність — це обов'язок того чи іншого чле­на колективу (керівника, фахівця чи іншого працівника) звітувати за виконання завдань чи операцій, які вхо­дять у його службові обов'язки. Відповідальність може бути загальною і частковою, а її конкретне вираження залежить від специфіки праці менеджера. Наприклад, коло обов'язків голови правління райспоживспілки охоп­лює види робіт і відповідальність, відмінну від видів робіт і відповідальності головного бухгалтера, началь­ника планово-економічного відділу або директора райкоопзаготпрому. Відповідальність залежить також від посади, яку обіймає менеджер. Чим вище менеджер в ієрархії управління, тим ближча його часткова відпо­відальність до загальної відповідальності за підприємст­во (організацію). Відповідальність у принципі завжди персональна, хоча й може бути груповою. Так, групову відповідаль­ність за громадську та господарську діяльність спожив­чого товариства несе його правління, за торгове обслуго­вування пайовиків і населення— торговий відділ Проте не зважаючи на те, що в споживчій кооперації прий­няте колегіальне управління, слід намагатися встано­вити персональну відповідальність, пам'ятаючи істину: «якщо всі відповідають за все, то ніхто ні за що не від­повідає». Складовою частиною менеджменту є також наявність цілей, які повинні досягатися наполегливою діяльністю. Цілі можуть встановлюватися самостійно або ззовні, вищою ланкою управління. Вони повинні бути зрозумі­лими, чітко сформульованими, такими, що можуть бути реально досягнутими та проконтрольованими. В іншому випадку йдеться лише про бажання чи наміри. Взаємодія в процесі виробництва чи управління грун­тується на поділі праці і завдань між окремими праців­никами чи групами працівників. Механізмом, який по­єднує окремі частини розподіленої праці, є менеджмент, що означає у цьому розумінні координацію праці пра­цівників та їхніх груп. Характеристика етапів розвитку менеджменту Виділяють шість основних етапів розвитку менеджменту: 1 етап. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва. 2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків. 3 етап. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок. 4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення. 5 етап. Формування системних та ситуаційних підходів. 6 етап. Комп'ютеризація управлінських процесів. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва Перший етап розвитку менеджменту базується на підвищенні ефективності організації на засадах удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів насамперед хвилюють підходи, які включають не лише машини, станки, обладнання, різні види технологій, але й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, способи розробки робочих місць, прийоми та навички роботи, механізми забезпечення підвищення кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком шкіл наукового управління, "фордизму" та класичної (адміністративної) школи управління тощо. Школа "фордшму" (1899-1945 pp.)- її засновник Генрі Форд розробив теорію, в основу якої покладено ідею потокового масового виробництва. Відповідну систему управління називали "терором машини". Форд, який спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування. Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 pp.) започаткована французьким промисловцем Анрі Файолем. На думку американських істориків менеджменту, А. Файоль був найвидатнішою особою, яку Європа дала науці управління в першій половині XX століття. Файоль першим сформулював універсальні управлінські функції: планування, організування, мотивування та контролювання. Промисловець був переконаний, що ці функції точно відображають сутність процесу менеджменту. Більшість сучасних підручників з менеджменту (включаючи і цей) досі використовують цю основу, і менеджери-практики погоджуються, що ці функції є найважливішою частиною їхньої роботи. 2. Адміністративні методи управління – методи прямого впливу на керований об’єкт і однозначного вирішення відповідної господарської ситуації, що мають обов’язкову силу для виконання. 3. Основні форми влади та впливу Зміни у середовищі функціонування організації (зокрема, у рівні освіти керівника і підлеглих, їх фінансовому стані тощо) зменшують можливості впливу на підлеглих за допомогою традиційних форм влади. Вин икає потреба шукати шляхи співробітництва з підлеглими, аби мати можливість впливити на них. Основними засобами такого впливу є переконання і залучення до участі. Переконання грунтується на владі прикладу та владі експерта, але відрізняється від них тим, що виконавець повністю усвідомлює, що робить і чому. При цьому керівник розуміє, що виконавець має певну частку влади, яка здатна зменшити можливості керівника діяти. Проте, отримавши згоду, керівник чинить сильний вплив на потреби виконавця у повазі. Переконання впливає тим, що виконавець усвідомлює, що зробивши так, як цього вимагає керівник, він задовольняє свої власні потреби. Слабкими сторонами переконання є: повільність впливу; невизначеність результатів; одноразова дія. Залучення до участі. Керівник у цьому випадку не пркладає зусиль, аби нав’язати підлеглому свою думку або волю. Керівник лише спрямовує зусилля підлеглого і сприяє вільному обміну інформацією. Процес впливу у цьому випадку здійснюється краще завдяки тому, що люди, як правило , більш старанно працюють для досягнення мети, яка була сформульована за їх участю. Участь у прийнятті рішень забезпечує апеляцію до потреб більш високого рівня (владі, компетентності, самоповаги). Повноваження, вплив і влада є інструментами управління. Як такі їх можна застосовувати по-різному. Звичайно, різними будуть і результати. Отже, результативність управління залежить від способу реалізації менеджером наданих йому повноважень для досягнення цілей організації. Саме для характеристики таких способів і використовується поняття “лідерування”. Лідерування – це здатність чинити вплив на окремі особи та групи в процесі спрямування їх діяльності на досягнення цілей організації. 2. Поведінкові теорії лідерування Існує багато засобів впливу на інших людей. Внаслідок цього закономірно виникає запитання: які засоби впливу є найбільш ефективними у процесі спрямування людей на досягнення цілей організації? У дослідженнях щодо відповіді на таке запитання можна виділити три підходи: підхід з позиції особистих якостей керівника; поведінковий підхід; ситуаційний підхід. Підхід з позицій особистих якостей керівника. В основу теорії особистості покладено ідею, що кращі з керівників мають певну сукупність загальних для них особистих якостей. Отже, основними завданнями підходу з позіції особистих якостей є: 1) визначення сукупності особистих якостей, які забезпечують успіх в управлінні; 2) визначення способів виховання таких особистих якостей. В межах підходу з позицій особистих якостей були проведені чисельні дослідження різних якостей, що демонстрували успішні керівники: рівень інтелекту; рівень спеціальних знань; здоровий глузд; відповідальність; ініціативність; впевненість у собі тощо. Проте результати досліджень засвідчили, що: по-перше, не існує певної сукупності особистих якостей, які притаманні усім успішним керівникам; по-друге, один і той самий керівник демонстрував у різних ситуаціях різні (протилежні) особисті якості. На закладі цього дійшли висновку, що людина не стає успішним керівником лише завдяки тому, що має певну сукупність особистих якостей. Поведінковий підхід. Згідно поведінкового підходу до лідерування результативність управління визначається не стільки особистими якостями, скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже, поведінковий підхід спирається на стиль керування. Стиль керування – це манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку і здійснюється вплив на робітників організації. При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника формується під впливом багатьох факторів, які до того ж постійно змінюються. Яких саме факторів: -особистих якостей керівника; -особистих якостей підлеглих; -завдань та дій, які вони виконують тощо. Внаслідок цього дуже важко окреслити чіткі межі того або іншого стилю керування. Тому в теорії управління стиль даного конкретного керівника виступає як позиція на континуумі. Отже будь-який з проміжних стилів керування характеризується різним ступенем впливу крайніх позицій континууму. Автократично-демократичний континуум стилів керування. В основу автократично-демократичного континууму стилів керування покладено теорію Х та теорію Y Дугласа МакГрегора, який виділив дві системи уявлень щодо мотивів виробничої діяльності людей. 1. Згідно “теорії Х” робітники за своєю природою є лінивими, безвідповідальними, такими що при першій ліпшій нагоді намагаються уникнути праці. Отже для досягнення цілей організації їх необхідно постійно примушувати, спрямовувати та контролювати. Справедлива заробітна плата здатна зробити роботу терпимою, а необхідний рівень її виконання буде наслідком постійного контролю. “Теорія Х” характеризує основи автократичного керування. Автократ має достатньо влади, аби нав’язати свою волю виконавцям і у разі необхідності без вагань вдається до цього. Автократ вважає, що його керівництво грунтується на авторитеті посади, яку він обіймає. Сила влади автоматично примушує підлеглих безостережно коритися наказам та інструкціям. Автократ звичайно: щонайбільше централізує повноваження; щонайбільше структуризує роботу підлеглих; різко обмежує свободу підлеглих щодо прийняття рішень; вимагає дотримання чисельних правил поведінки; звертається до потреб більш низького рівня у підлеглих (за пірамідою Маслоу). За “теорією Y”, навпаки, менеджер бачить своїх підлеглих працьовитими, відповідальними, такими що прагнуть до схвалення та підтримки. Цією теорією визнається, що зовнішній контроль та загроза покарання не є єдиним засобом, який спрямовує зусилля людей. Людина і сама здатна себе контролювати, якщо вона прямує до мети, у досягненні якої вона зацікавлена. “Теорія Y” характеризує основи демократичного керування. Для демократичного стилю керування характерними є: високий ступінь децентралізації повноважень; активна участь підлеглих у прийнятті рішень; добре налагоджена система комунікацій між керівником і підлеглими; апеляція до потреб більш високого рівня у підлеглих. 4. Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша форма — це поділ праці на складові частини загальної діяльності шляхом розкладання роботи на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки робота на підприємстві поділена між підрозділами та окремими виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної мети. Виникає необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої. Таким чином необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

 
   

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат