На сайті 11892 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Динаміка розвитку культури

Реферати > Культура > Динаміка розвитку культури

"В іконопису ми находимо зображення прийдешнього храмового або соборного людства",— стверджує Є. М. Трубецькой, якому належить перше цілісне художньо-історичне й богословське дослідження давньоруської ікони. Русь через християнство (собор, соборність, як символ нового світовлаштування) усвідомлювала свою місію у загальнолюдській культурі. Головна мета тут — виховання просвітленої "внутрішньої людини", і саме ікона стає книгою для народу. Ікона становить органічне ціле з храмом і підпорядкована його архітектурному задуму. Вона має свої засоби зображення: внутрішній стан передається через очі, вуста, жести рук тощо "Читаючий" ікону повинен був стати співучасником духовного піднесення, яке починалося з "роботи душі". В іконі поєднуються радість (піднесення) і скорбота; аскетизм.

Як відомо, майже до VIII ст. християнське мистецтво користується в основному античними формами. З поширенням іконоборства Церква значну увагу приділяє теоретичним проблемам зв'язку християнства і античного мистецтва Визначаються основні особливості ікони, адекватні її власному, а не античному баченню світу й людини. Відмінність між античною і християнською культурою — відмінність між культурою тіла (у широкому розумінні О. Ф. Лосєва) і культурою совісті знаходить тепер своє вираження і в живопису. У художній мові ікони надзвичайно важливе значення має символіка світла, яка у християнстві набула глибокого естетичного змісту. У християнській традиції носієм божественного начала вважається золото (неоплатонізм красу розглядає як світло сонця, блиск золота; у Августина вищою красою виступає Бог). Спорідненість світла-краси з душею віруючої людини утверджується як невід'ємна риса християнського вчення. Золото стає матеріальним носієм світла, уречевленою божественною ясністю (сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих). "Іконописець,— наголошує П. Флоренський,— виражає християнську онтологію, не пригадуючи її вчення, а філософствуючи своїм пензлем . іконопис є метафізика".

Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

На межі XII—XIII ст. зміцнюється давньоруська живописна традиція, іконопис набуває власної художньої мови. На відміну від візантійського трактування, образи святих наділяються поетичністю, людяністю ("Ангел-Золоте Волосся"). З'являються ікони із зображенням перших руських "святих" — Бориса і Гліба. Канонізація князів Бориса і Гліба була актом історичного значення, місцеві культи утверджували міжнародний авторитет Київської Русі, поширювали у народі ідею "божественності" князівської влади. Твором новгородської школи вважається ікона "Борис і Гліб" (кінець XIII — початок XIV ст., Київський державний музей російського мистецтва) з новгородської Знаменської церкви Сава-Вишерського монастиря. Однак дослідниками доведена історична конкретність усіх атрибутів ікони, її подібність до мініатюрних князівських портретів XI ст., що дає підстави вважати її копією київського першоджерела. Традиції Києва поширюються в іконописних школах Галицько-волинського князівства та інших земель.

4. Стилістичні зміни в мистецтві України ХIV – початку ХVIII ст.

У період ХIV - початку ХVIII ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV-XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов'язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI-XIV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом XIV-XVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості.

У сфері, яка вважається традиційно автономною «народною культурою», суто усною – фольклорною, а саме в піснях та думах, спостерігаємо той же, по суті, процес, що і в поширенні на побут козацької канцелярсько-риторичної шкільної культури. Поряд з поетичними жанрами, що культивувалися в середовищі школярів та церковної інтелігенції, поряд з книжною поезією продовжував існувати і розвиватись цілий поетичний світ народної пісні. У творенні й особливо у виконанні народної поезії важливу роль відігравали «народні професіонали» - фахівці, організовані по-цеховому, в братства. В XV-XVII ст. це були лірники і кобзарі, а також каліки, зокрема перехожі. Користувались вони двома інструментами – бандурою або кобзою і лірою. Лірники і кобзарі виконували також псальми, канти духовного характеру, а також апокрифічні пісні.

Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'являються (насамперед, у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників.

На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат