На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

В’ячеслав Чорновіл

Реферати > Історія України > В’ячеслав Чорновіл

Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь українських патріотів – учасників визвольної боротьби 1917-1921 рр., вояків УПА і підпільників ОУН, котрі не припиняли своєї діяльності на Західній Україні протягом 50-х років.

Письменники тоді вже інакше дивилися на речі. По-перше, з рук у руки передавалася праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка відкрила українському народові очі на смертельну небезпеку національного зникнення. Читали потаємно неопубліковані поезії і щоденник Василя Симоненка, ходила по руках праця історика М. Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?», «Український вісник» В. Чорновола.

Український дисидентський рух мав три основних течії.

1. Правозахисна, або демократичне дисидентство, представлене Українською Гельсінською Спілкою (УГС), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод відносно прав людини, що були підписані СРСР у 1975 р. у Києві.

2. Релігійне дисидентство

3. Національно орієнтоване дисидентство, що засуджувало московський (російський) шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів і їхнє «співробітництво в боротьбі проти входження в СРСР на умовах життя, гідних цивілізованого світу». До цього напряму належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбувалися влітку 1965 р., виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Під їх листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педінституту, В’ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

У 1966 р. зі своєю першою «самвидавською» роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» виступив молодий журналіст В’ячеслав Чорновіл. Незважаючи на переслідування, він не полишав правозахисної діяльності. У 1967 р. В. Чорновіл завершив роботу над збіркою матеріалів про долю двадцяти засуджених інтелігентів під промовистою назвою «Лихо розуму», що й послужило приводом до його арешту і ув’язнення.

Після масових арештів дисидентів, проведених у 1972 р., ідеологічною платформою українських дисидентів стала ідея відродження української незалежності. Після Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975) та прийняття нею правозахисних документів дії дисидентства стають більш організованими, спрямовуються на захист прав громадян. Це особливо демонструвала створена в 1976 р. Українська гельсінська спілка (УГС). Даний період тривав аж до початку 80-х років, коли зусиллями влади дисидентство було фактично повністю загнане до таборів. Однак, відправивши людей за ґрати, влада не змогла задушити ідею незалежності.

Нова генерація українського національного визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосувала різноманітні форми й методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти об’єднувалися в підпільні групи та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали «самвидавські» документи, критичні статті, у яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Уперше такі «самовидання» в Україні з’явилися в 1964 році. У них можна було ознайомитися з маловідомими творами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Дзюби та інших представників українських шістдесятників. Найбільш поширеними зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля і Батьківщина» Українського національного фронту та «Український вісник», заснований В’ячеславом Чорноволом.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація – Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Партія демократичного відродження України та ін.).

1985-1991 рр. були останнім періодом існування СРСР і перебування в ньому України.

Після виборів 1989 р. у радах усіх рівнів значно збільшилася кількість демократично налаштованих депутатів.

У західних областях України до влади прийшли радикально налаштовані партії і рухи національної й антикомуністичної спрямованості (наприклад, у Львівській області головою облради був обраний В. Чорновіл, який заборонив на її території втручання обкому КПУ в управління областю). В основу діяльності ними була покладена національна ідея, заперечення всього радянського, пропаганда ідей С. Бандери та інших діячів ОУН-УПА, поширення ідей незалежності на інші області України.

У меншому ступені ці процеси забезпечили центр, схід і південь України та Крим, де були традиційно сильні економічні й культурні зв’язки з Росією і де проживала значна частина російського населення.

22 січня – День соборності України. 88 років тому на Софіївській площі в Києві УНР і ЗУНР формально об’єдналися в одну Велику Україну.

Пік національного піднесення в ті часи припав на 21 січня 1990 року. Тоді люди з нагоди Дня злуки взялися за руки на автошляхах між Львовом і Києвом, утворили живий ланцюг. То була найважливіша акція Народного руху України.

Живого ланцюгу не вистачило, однак, до східних кордонів України…

– Такого задуму не було. Головне полягало в іншому. Треба було об’єднати столиці двох народних республік – УНР і ЗУНР, Київ і Львів з’єдналися. Мабуть, навіть ніхто не задумувався над тим, щоб продовжити ланцюг, скажімо, до Луганська. То була найважливіша акція Народного руху України.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України.

Кандидатами в Президенти були: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії В. Лук’яненко, заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України О. Ткаченко (на останньому етапі виборів він зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука). Незважаючи на істотні розходження в їхніх програмах, усі кандидати стояли на платформі незалежності України, проти участі в СРСР.

Першим Президентом України став Л. Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, що прийшли на виборчі дільниці.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. став вирішальною подією на шляху до повної ліквідації владних структур СРСР.

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат