На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історія села Чемеринці

Реферати > Історія України > Історія села Чемеринці

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім’ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів–Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".

Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889–1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов’язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі – це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто інший може приготовлювати чоловіка і цілий народ до свобідного життя"

І.Франко

В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв–дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Повинність підданих була така: з четвертини мають робити по 4 дні на тиждень протягом цілого року, а пів четвертини – два дні.

Крім панщин, селяни змушені були виконувати й інші додаткові роботи. Особливо поширеною була підводна повинність селян, яку виконували всі, хто мав своїх коней. Селянин сплачував державний податок, ніс тяжку багаторічну рекрутчину. Закріпачені селяни були позбавлені будь–яких прав. У погоні за наживою кріпосники заповнювали села корчмами з допомогою яких викачували з селян останні гроші. Шляхта підступно присвоювала собі громадські ліси та пасовиська.

Яків Головацький, один з керівників "Руської трійці", рішуче виступав проти панщини. Аналізуючи грамоту короля Казимира III за 1364 рік, він доводить, що вже тоді поміщик мав право судити, карати і страчувати своїх підданих.

"Пан був для мужика закон. Із всією сім’єю селяни були власністю пана"–писав Головацький у своїй праці "Мандрівка по Галичині", яка вийшла 1841–1847 рр. З обуренням писав: "Поглянь на безмежні лани жита і пшениці, хто засіває, обробляє і жне? подивись на розлогі лани картоплі, з яких шляхта жене горілку, хто їх доглядає, садить, копає? Так не дужі руки шляхти нечисленної східної Галичини. Прислухайсь до голосу людського і почуєш, скільки то коштує плачу, скільки тихих нарікань, скільки невинних сліз, скільки знівечених невільників. За один день панщини селянин мусив викопати п’ять кирців картоплі або вижати і змолотити копук снопів, або 3 копи звязати. Скільки ж при цій праці треба було пролити кривавого поту".

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 
 31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 
 46  47  48  49  50  51  52  53  54 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат