На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історія села Чемеринці

Реферати > Історія України > Історія села Чемеринці

Шеремета Ксенія розповідає, що везли їх у товарних вагонах. Було холодно. Тих, що вмирали, викидали просто в дорозі. Зі станції їх відвозили на санях. Їх віз німець. І ставлення його було людяним. Він віддав їм великий тулуб, і це хоч трохи полегшало їх становище, бо мороз був 40-градусний. А от сім’ю сотника Курила віз якийсь росіянин. Він зовсім не жалів їх і, навіть, перекинув з саней у сніг, і тільки воля Божа вберегла їх від холоду.

Від непосильної роботи на шахті Ксенія підірвала здоров’я і не змогла далі працювати, що значно погіршило їх становище. Пізніше влаштувалася дояркою в радгоспі. Жили у викопаних землянках.

Справа, за яку вони боролись, була праведною, і Бог оберігав їх

На теренах села діяла мережа ОУН, а пізніше загони самооборони з вихідців села, які присвятили себе справі боротьби за волю, за розбудову своєї держави. Багато з них віддали своє життя у нерівній боротьбі з ворогом. Багатьом доля послала важкі випробування у концтаборах Сибіру. Багатьом, хто залишився живим, не судилося пережити радості від утвердження незалежності України. А вони за це боролися і так хотіли побачити Україну самостійною державою.

Хочу розповісти про випадок, який переконує, наскільки люди чекали цього дня. Важкохворий Мартиняк Мирон Іванович, уже відчуваючи, що сили залишають його, переживав за те, якими будуть результати референдуму 1 грудня 1991 року. "Хочу дожити до цього дня", – говорив він.

А випадки, про які згадують вояки УПА, наводять до думки, що у безвихідних ситуаціях вони виживали, бо справа, за яку вони боролись, була праведною і Бог оберігав їх.

Кулеба Роман розповідає: "Ми з Очкусем Василем прийшли до знайомих у Мочули, де моя мама принесла нам чисту білизну. Переодягнулися, поїли, посиділи і йдемо в загін, який розташований у Пнятинському лісі. Ніч місячна, видно як удень. Підходимо до останньої хати Кулеби Дмитра і лише минули його ворота, як із засідки у саду вискакують шестеро облавників і кричать: "Стій! Будемо стріляти!" Ми побігли, а вони біжать за нами і стріляють. Ніде заховатись, бо від Мочул до Гуральні жодної хати, куща. Я кладу гвинтівку на плече і, біжучи, вистрілюю. Вони на мить зупинилися. А нам з Василем за цей час вдається заховатися у цегольні на початку. Гуральні. Думаємо, тут вступимо у бій. Вони, оговтавшись, біжать далі. Ми чуємо, що вони побігли дорогою. Отже, не побачили, куди ми заховалися. Повернулися в загін і бачимо, що ложе автомата Василя повністю поколене кулями, а у мене через халяву чобота пройшло дві кулі. Якби вони зачепили ногу, я б не зміг бігти і був би там убитий або взятий живим".

З розповіді зв’язкового Грендиша Івана, 17-річного хлопця з Кутерногів: "На Кутерногах зупинився відділ УПА з Волині (як ми їх називали – "волиняки"). Всі вони були високі, на конях. І був у них кінь, який вмів перестрибувати через річку чи інші перешкоди, довжиною до 4 м. Вони проводили навчання. І мене навчали управляти цим конем. Я отримую завдання передати "естафету" в курінь, який базувався у лісі під Липівцями. Але стало відомо, що по дорозі з Перемишлян може бути облава, і мені сказали їхати в село на Голий Кінець, Гуту і звідти поза Плинників у Липовецький ліс. Доїжджаю я на Гуту, а там засідка. Облавці командують зупинитися, а я повертаю коня на луги. Вони за мною, оточують зі всіх боків, думають, що тут мені вже ніде подітися, бо попереду річка. А я пришпорюю коня, і він легко перестрибує річку. Почали стріляти навіть з ручного кулемета, але я уже у лісі Лішники і тільки чую цокіт куль об дерева. Поїхавши іншою дорогою, добрався до партизанів. Вони допомогли мені злізти з коня, і бачать, що моя шинеля посічена кулями. Я розповідаю їм, що сталося. А вони рахували простріли від куль, нарахували аж вісім. А мене не зачепило!"

Боршовський Омелян ще з одним хлопцем з Пнятина попали у засідку. На команду зупинитися, вони побігли. Товариш Боршовського побіг у кущі, а Омелян – в протилежний бік, у чисте поле. Кілька солдатів побігли за ним і стріляють. "Забігаю у двір, а кулі сиплять по стіні хати. Я за хату, а далі в ліс. Там мені і вдалося врятуватися", – розповідає Боршовський. Його товариш забіг до господаря у шопу і заховався в листі, що там було, бо далі бігти уже не міг. Солдати забігли у двір, а там стоїть мале дівча Марічка. Вони запитують: "Чи не біг тут чоловік?" Вона каже, що біг, і побіг туди далі. Вони побігли, а товариш врятувався.

Із спогадів дочки Герасима Петра: "Перед Великодніми святами хотів піти додому переодягнутися та поїсти, бо уже кілька днів, як нічого не їв. Був у лісі у Бучині. "Дивлюсь, якісь дві жінки ходять по лінії і ламають смереку (на свята нею прикрашають хати). То виходять на лінію, то ховаються у смеречину. Думаю, підійду до них і запитаю, як там у селі, чи немає облави. Йду до них і бачу: з обох боків дороги на мене націлені автомати облавників, що лежать. "О, Боже!" – скрикнув я і побіг. Куртка, яка висіла наопашки, і кашкет злетіли. Біжу, а вони відкрили щільний вогонь за мною. Мені вдалося врятуватися. Я зрозумів, що ці дві "жінки", то переодягнені сексоти, а ворог використав святе для боротьби з партизанами. Чому не розстріляли зразу? Напевно, думали взяти живим. Уночі добираюсь додому, стукаю у вікно, відповідаю: "Я, Петро". Відкриває мама і каже: "По селу пішла чутка, що тебе сьогодні вбили у Бучині". Плаче, радіє, що я живий. А ті, що були в облаві, певно бачили, як падала куртка, і подумали, що мене вбито. От і пустили слух. А я переодягаюсь, їм швиденько і повертаюсь назад.

Іншим разом знаходжу у криївку на Гуральні. Відпочиваю. І тут чую гамір, гавкіт собак, розмову у дворі. Зрозумів, що це облавники. Чую, запитують у господині, де криївка. Починають шукати. Я через запасний вихід вилажу у стайню, а вони уже в криївці! Побачивши свіжі газети, кричать: "Здєсь бил Шеремёт! Где Шеремёт?" Перевертають, чую, все. Що робити мені? Я йду біля жолоба, піднімаю пласт гною і залажу туди. Знявши пістолет з запобіжника, приклав його до скроні і думаю: "Живим я їм не здамся". Солдат відкрив двері до стайні і вдаряє вівцю. Та відбігає і лягає мені на груди. А він починає дротом-пікою прощупувати стайню. Чую, дріт проходить щоразу ближче до моїх ніг. Молюся і думаю стріляти, як тільки він виявить мене. А тоді застрелюся сам. Але кілька разів дріт проходить повз мене, не зачепивши. Солдат виходить і каже: "Здєсь нєт нікаво". Лежу, не рухаюсь. Господиня Павліна прийшла годувати худобу на вечір і шепоче: "Петре, Петре! Де ти?". Я відзиваюся, а вона каже мені, що вони залишилися наніч. Я дочекався ночі і вирішив вибиратися. Дивлюся – вартових немає. Тихенько виходжу у двір, а тут собаки їхні починають гавкати. Поряд тік потічок. Я цим потоком йшов довго, щоб собаки не взяли слід. Далі добираюсь у Василькове до Бобика. Так був врятований вдруге".

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 
 31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 
 46  47  48  49  50  51  52  53  54 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат