На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історія села Чемеринці

Реферати > Історія України > Історія села Чемеринці

Не дожив повстанець до цих днів, про які так мріяв. Не витримало серце і у 50-річному віці зупинилося.

УКРАЇНКИ-ПАТРІОТИ

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись українські жінки-патріотки. Вони внесли чималий внесок у боротьбу із московськими забродами. Жінки були вояками, зв’язковими, медсестрами, санітарками, шили і прали білизну, готували їжу.

Окупанти розуміли роль жінок у визвольній боротьбі. На нараді партійно-енкаведистської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року, секретар Жовківського РККП(б) Бичков, характеризуючи стан підпілля, відзначив: "У них есть большая женская организация, так называемая "жиночая ситка" . Это их главная сила в сигнализации, в снабжении ."[164]

Спогади Стефанишин С.Д. (1926 р.н.) та Погончук К.А. (1925 р.н.)

Багато дівчат працювали зв’язковими. Кіндрат (дів. Гарасим) Текла з Юрків, Любко (дів. Штангрен) Текля, Проць Ганна і Очкусь Текля були арештовані і вивезені на Сибір разом із рідними. Після відбуття покарання повернулися в село. Часто до передачі "естафети" залучали й інших дівчат.

Стефанишин Стефанія розповідає, що в них вдома збирали про­дукти для повстанців. Збирали крупу, муку, картоплю та ін. Для приготування макаронів сходились жінки сусідки Мичка Ганна, Кулеба Т. й інші. Тато, Кулеба Дмитро викосив на городі всередині жито і там макарони висушували. Потім приїздили підводою і забирали. Один із таких їздових виявився сексотом, і незабаром Стефанишин Стефанія і дочка Мички Ганни – Катерина були арештовані і відправлені в Поморяни. Стефанія при сприянні ястребка із Смереківки Бишевського була звільнена, а Катерину, після очних ставок відправили в тюрму у Золочів, де вона просиділа 6 місяців і була звільнена за відсутністю доказів. Мичка Катерина розповідає, що після звільнення їх ще на тиждень возили на роботу в колгоспи, де вони повинні були відробити за те, що їх харчували в тюрмі. Коли вона повернулась додому пізно ввечері, то її молодша сестра Марія побачила, що стоїть біля хати станичний Шеремета Михайло з Волошиним Василем. "Катерино, Шеремета під хатою", – сказала сестра. Але в хату вони не зайшли. А вже на другий день ми почули, що обидва загинули в Пнятинському лісі. Але з партизанами мала зв’язок ще у 50-х роках, коли їх було уже троє, і жодного з них вона не знала. Чоловік Петро Погончук був назначений бригадиром. Вночі приходять вони, викликають чоловіка і щось довго з ним розмовляють. Я уже починаю хвилюватися, а вони всі заходять в хату. Чоловік каже, щоб я приготувала їсти. Сиділи вони довго і уже на світанку пішли. Їх цікавило все, що робиться у селі, як люди працюють, хто уповноважений з району, чи є участковий. Один з них був середніх літ, другий – дуже молоденький, а третьому було більше 50. Цей найстарший передавав мені листи, які я відвозила у Львів і опускала у поштові скриньки. Вони почали все частіше приходити, бо потрібно було десь харчуватися. Восени сиділи з нами і лущили кукурудзу, квасолю, деколи залишались на день на горищі. Одного разу по вулиці йшли солдати (хата – на роздоріжжі), а партизани були на горищі. Цього ж вечора вони попрощались з нами і більше не приходили, сказавши, що не можуть більше наражати нас на небезпеку. А через тиждень чи два пішли чутки, що в Стриганцях було вбито трьох партизан. Можливо, це вони й загинули. Але більше ми їх не бачили.

Гнатяк (дівоче Грендиш) Ірина Дмитрівна, 1930 р.н., втекла під час вивезення її сім’ї в Сибір, була арештована і випущена, не визнавши звинувачень, розповідає:

— Батько, Грендиш Дмитро, був вояком УГА, входив до сітки ОУН ще за Польщі. Брав активну участь в організації сільської молоді у товариство "Січ". При забороні властей добивався дозволу проводити заняття у себе у дворі. Кулеба Ілько, Василь та Микола, Гицькайло Ярослав постійно збиралися у них. Тут проводили стройові заняття, співали пісні, говорили про січових стрільців, героїв Крут. Старші діти Марія, Надя і Степан брали активну участь у роботі "Просвіти".

Ірина згадує, як одного разу батько, ідучи з дружиною і старшими дітьми в поле, сказав їй, що, якщо прийдуть чоловіки купляти корову, то нехай вона скаже, щоб вони відпочили на сіні під оборогом, а він на обід прийде додому. Прийшли 4 чоловіків. Вона заховала їх, а коли прийшов батько, вони довго щось обговорювали.

Батька арештували у 1944 році, як тільки повернулися радянські війська. За звинуваченням про співпрацю з німцями після жорстоких катувань його судили. Покарання відбував у Сибірі. Старші діти Марія, Надя і Степан, виховані у патріотичному дусі, взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях. Марійка працювала санітаркою у відділі УПА, Надя – зв’язковою. Навіть неповнолітній Ірині батько доручав доставку "естафеток".

"Дадуть мені кусок хліба, граблі, заплетуть у коси "естафетку", і я йду у поле, а там у сусідні села Біле, Вишнівчик чи Дунаїв", – згадує Іра. Бо хто ж може дитину запідозрити!

Доля брата Степана невідома. З розповідей партизанів, з якими він у Бережанах визволяв хлопців і дівчат, яких вивозили до Німеччини, він у цій операції загинув. Є й інші версії. Проте правдоподібно, що загинув він у Бережанах.

Ось як ще характеризує наших дівчат випадок, про який згадує Ірина.

У батька був німецький автомат М-Пі, який не знайшли при його арешті. Мати боялася, бо думала, що якби знайшли зброю, це б ще гірше було для нього. Можна було б викинути автомат у річку чи ще десь. Але дівчина, проявляючи відвагу, безумовно ризикуючи життям, віднесла зброю, загорнуту у рядно, через гору і ліс у відділ УПА, що був у Кутерногах.

Мати Софія, жінка-патріотка, яка виховала 10 дітей, як і багато таких як вона, зазнала усіх страждань того часу. Після арешту чоловіка арештували доньку Марійку. Ірина розповідає: "Ми повечеряли і разом з мамою сіли сікти капусту. Заходить опер Платов ніби переночувати. Мама дала йому повечеряти. Ми січемо капусту і співаємо. А він: "Пойтє, дєвушкі, пойтє. Завтра одну із вас я забєру в Поморяни". Зранку пішов у сільраду, а потім повернувся і арештував Марійку.

Як тільки почали вивезення, сім’я Грендишів була першою у списку. Приїхали солдати і наказали збиратися. Усі плакали. Той, хто керував операцією, дозволив порубати птицю, застрелив свиню і дозволив забрати з собою. "Бєритє всьо, бо будєтє єхать долго на Дальній Восток", – сказав він. Я рубаю птицю, а мати кидає в мішок. Бачу ведуть зв’язаного Василя Гоцку (Очкуся). Я так злякалася, що врубала палець.

На дорозі стояло багато підвід, якими повинні були відвезти людей. Я йду на дорогу і прошу Войтка Кіндрата, щоб він допоміг розібрати застрелену свиню. А він мені: "Ірка, тікай!" Хтось накинув на мене хустку, і я поміж людей йду до Каблуків, переодягаюсь і біжу на Провал. Стою там за стайнею, дивлюсь у бік дому, але вже нічим не можу допомогти.

А мати з малими дітьми Олею, Катею, Остапом і Надею зазнали небаченого горя на чужині. Щоб вижити ходили на поле збирати те, що там залишилось, і так виживали.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 
 31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 
 46  47  48  49  50  51  52  53  54 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат