На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Василь Симоненко


Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила

свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і

затихла .

«Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», — це

його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963

року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно

вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з

такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з'їзді партії принципи

демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи

і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була

немилосердною . Хотів і далі, як його перехожий, «натхненно і мудро творить

ходу», не боявся спіткнутися і почути докори: «Треба дивитись ото під ноги, Так

можна голову потерять .», волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним

холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних

звинувачень.

«Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм

ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на

Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від

революції», — писав він 6 липня 1963 року.

На Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в

культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою «націоналізм». Як

було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього

безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало

юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди

не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження

соціалістичної системи, наших ідеалів.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не

завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній

атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли

багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і

духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з'їзд партії,

легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з'являться друком романи «Людина

і зброя» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, коли «Літературна Україна»

друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії «шестидесятників», коли з першими

збірками прийдуть до читача Василь Симоненко («Тиша і грім»), Микола

Вінграновський («Атомні прелюди»), Іван Драч («Соняшник»), коли С. Параджанов і

Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм «Тіні забутих предків», коли М. Лукаш і Г.

Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для

українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною

друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3

вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: «Друзі мої

принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і

зухвалими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над

віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю,

як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність.

До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у

«Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.

Так воно треба задля прогресу.

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за

кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить — з'являється «Казка

про Дурила», написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо

було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її

почитати».

«Нікому почитати». Гірко, болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже

і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12

грудня 1987-го, газета «Молода гвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила».

Чи не до отих безбатченків — безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй

сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із

пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом

відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження —

думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив

вуха, роззявив рота — і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та

річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж

кров у тій неглибокій річці?

— Чия? А відомо чия — тих людей,

Що підло не визнали наших ідей .

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

Кого задавили, кого зарубали.

Старшини Раю у «Казці про Дурила» натхненно співають про мудрість витвореного

ними Раю з подачі ідола — засновника Раю.

«А це що за ідол?» — питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило.

— Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману пускати,

навчив нас, як жити

годиться на світі, —

читай заповіта його на граніті.

Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу ідола —

цього зловісного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко

записує:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем

гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз

— через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало . Тепер, — читаємо далі,

— він згинув би од люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому

стали нездарні, лубкові пам'ятники йому».

«Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це

взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють

цього тільки убогі душею і мозком».

Минуло чверть століття — і ми повертаємо собі, суспільству ці чесні судження про

державну злочинність Сталіна. Але тоді, зразу ж по смерті Василя Симоненка, ці

та інші відверті думки поета розцінювалися як політична крамола. Звісно, його

«Окрайці думок» не опублікували, зате ідеологічні противники цим скористалися і

почали сурмити на весь світ про те, що Василь Симоненко був ледь не ворогом

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат