На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Реферати > Міжнародні відносини > Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Крім того, видача здійснюється лише щодо злочинців, які скоїли певні злочини та намагаються уникнути відповідальності чи покарання.

При екстрадиції злочинця держава, що його видає втрачає з ним будь-який взаємозв’язок, відновлення якого можливе лише після відбуття покарання такою особою у державі, яка вимагає його видачі. Тим самим держава, яка отримує злочинця, встановлює над ним свій контроль, який застосовується як при засудженні такої особи (якщо це необхідно), так і при застосуванні до неї пленітенціарних заходів.

Передача особи (в англійській версії Статуту - “surrender”) не має на меті встановлення абсолютної юрисдикції над особою, як відбувається у випадку екстрадиції. МКС не є державою і не має державного суверенітету. Суд не встановлює власних законів і норм, дотримання яких було б обов’язковим для особи, яку видали іншій державі.

За своєю правовою природою МКС є судовим органом, що уповноважений проводити розслідування стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів, та при визнанні їх винними – засуджувати за скоєні ними діяння. Цим він вичерпує свій правовий вплив на особу. Більш того, під час проведення розслідування чи судового розгляду правовий взаємозв’язок особи та МКС обмежений лише положеннями Статуту. У даному випадку можна проводити паралель між міжнародним кримінальним процесом та процесом національним, в якому особа, стосовно якої ведеться такий процес, теж знаходиться у певному правовому зв’язку з правоохоронними органами. Адже це все необхідно для повного та об’єктивного проведення розслідування.

Проведення паралелі є цілком доречним ще й тому, що Суд доповнює органи національної кримінальної юстиції. Передача особи до МКС має такі ж правові наслідки, як і аналогічна передача її до національного суду.

Ще однією відмінністю “передачі” від “видачі” є процедура відбуття покарання. При видачі особа відбуває покарання за законодавством держави, яка її отримала. Однак положення Статуту передбачають направлення особи до пленітенціарних закладів будь-якої держави з урахуванням багатьох важливих чинників.

Статут не містить положень, які б забороняли прийняти засудженого також тією державою, яка передала його Суду. Більш того, засуджений може висловлювати власні побажання при призначенні держави відбуття покарання. Погодимось, що у випадку екстрадиції все це було б не можливим.

Деякі науковці, аналізуючи поняття передачі та видачі, викладених в Статуті не проводять глибокого аналізу цих категорій, що й дозволяє їм їх ототожнювати.

З позицій польського науковця К. Карскі, автори Римського договору хотіли вирішити проблему, пов’язану із принципом невидання власних громадян шляхом підміни понять. Вони, як стверджує К. Карскі, створили “нову” англійську назву екстрадиції – “surrender”.

Інший польський науковець – М. Плахта – пише, що “зміну термінології здійснено свідомо і цілеспрямовано. Адже йдеться про досягнення двох результатів і полегшення правових санкцій та процедури екстрадиції щодо цієї форми співпраці, а також жорсткого обмеження підстав відмови у наданні допомоги”.

Основною ж ідеєю тотожності понять противників передачі осіб Суду є те, що при різних назвах і поняття “передача” і поняття “видача” мають одинаковий зміст.

З огляду на наведений вище аналіз вказаних термінів з думкою зазначених вчених можна не погодитись. Основну увагу потрібно акцентувати на правових наслідках, що породжують ці дві самостійні дії, а не на тому, що вони є словами-синонімами в англійській мові.

З цього приводу, якщо звернутися до історії відносин держав із Міжнародними трибуналами, то можна відзначити, що автентичний англомовний текст Версальського мирного договору для процедури доставки Вільгельма ІІ до Міжнародного трибуналу вживає саме поняття “surrender”, тобто “передача”. Стосовно ж інших воєнних злочинців ст. 228-230 Версальського договору передбачали їх видачу державам для здійснення правосуддя національними судами.

Зрештою й нині діючий югославський Трибунал у своєму Статуті містить положення про передачу йому осіб, підозрюваних у вчиненні серйозних порушень гуманітарного права на території колишньої Югославії. Крім того, за своєю правовою природою Трибунал лише забезпечує розслідування та засудження таких осіб, а вже потім передає їх для відбуття покарання до держави.

За будь-яких умов, повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і тим самим приєднались до Римського договору.

3.2. Міжнародний кримінальний суд та США

Позиція США щодо існування такого органу як МКС потребує особливої уваги. Сполучені Штати намагаються відігравати активну роль у залагоджені конфліктів по всій планеті. Проте, з наближенням початку діяльності Суду, США активізувала свою протидію Римському статуту. США підписали Римський статут 31 грудня 2000 року, проте тодішній президент США Білл Клінтон заявив, що Статут має значні недоліки. 6 травня 2002 року Сполучені Штати офіційно повідомили Організацію Об’єднаних Націй, що вони не мають наміру ставати державою-учасницею Статуту.

Коли набрання чинності Римським статутом ставало невідворотним, Конгрес США в червні 2002 року схвалив пропозицію під назвою "American Servicemembers’ Protection", що передбачає можливість застосування навіть сили для протидії арешту громадян США та їх утриманню під вартою за санкцією МКС. Журналісти назвали таке рішення "Законом про напад на Нідерланди", адже, як говорилися раніше, місцем перебування Суду є Гаага (Нідерланди) [26].

На фоні активної масштабної антитерористичної кампанії, що США проводить по всьому світу у «мирних» цілях, досить дивними виглядають їх дії, спрямовані на зменшення ефективності Міжнародного кримінального суду. Однак не в глобальному розумінні, а лише відносно громадян США та їх союзників.

Тоді США поставили питання перед Радою Безпеки ООН про незастосування Статуту МКС щодо дій миротворців без згоди на це Ради Безпеки. В результаті цього з’являється Резолюція Ради Безпеки №1422 (2002 р.), в якій Рада Безпеки «просить» Суд не розпочинати та не продовжувати розслідування щодо осіб, зайнятих в операціях ООН. Безумовно, можливість прийняття такої резолюції передбачена Римським статутом, але у даному випадку занадто яскраво простежується подвійний підхід до держав.

Але й цього імунітету для американців виявилося недостатньо і адміністрація Джорджа Буша провела активну кампанію з укладення міжнародних договорів про взаємну невидачу громадян Міжнародному кримінальному суду. Такі договори були укладені з Ізраїлем, Таджикістаном, Румунією, Нижнім Тімором та іншими.

Взагалі, питання про можливість притягнення до відповідальності за скоєння військових злочинів осіб, метою діяльності яких є встановлення миру, викликало багато дискусій. Неурядові організації з прав людини категорично заперечують проти таких виключень, адже, це ще більше зменшить і без того досить вузьку сферу діяльності Суду, а також поставить під удар його авторитет як незалежного, неупередженого судового органу [26].

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат