МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ

Кафедра історії

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ – КНЯЗЬ

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Реферат з курсу

«Історія України»

студента курсу

факультету

(спеціальність «»)

КИЇВ – 2007

Вступ

Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у ІХ – ХІІ століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду з середини ХІІ ст. Київська держава продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Разом з Волинською Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам – Ігореві, Ізяславові; затим – онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.

У Галицькій землі правили в різні часи представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик, Володар, Василько. Володарів син Володимирко об’єднав ці князівства в одне зі столицею в Галичі. Далі правив Ярослав Осмомисл, а родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, який князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи – волинський та галицький.

У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князівств, намагався навернути через них слов’ян у католицтво.

Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Підтриманий міщанами, ремісниками та вірними дружинниками князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.

Основна частина

1. Дитинство, юність Данила Галицького, життя молодого князя

Данило Галицький – князь Галицько-Волинської землі, дипломат і полководець, державотворень. Народився у 1201 році. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. Данило був старший син від другого шлюбу князя Романа Мстиславови­ча (Великого).

У 1201 – 1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим – Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року [5, c. 121].

У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславич, безст­рашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. “Після його смерті влада на галицько-волинських зем­лях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут вибо­рювали як руські князі, так і поляки та угорці” [4, c. 103]. Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, Данила посадили на «золотокований» престол великого князівства Галицько-Волинського.

Княгиня Ганна стала регентшею при своїх малолітніх синах, галицьке боярство воліло позбавитися вдови й синів владного князя, молод­шому з яких Василькові ледве виповнилося два роки. Одразу ж по до­сягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за на­родженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Ро­мана та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сю­зерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

“1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять під іме­ні малолітнього князя Данила Романовича” [5, c.121]. Їй з синами довелося залишити Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалася до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди в Угорщину, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.

Тим часом на Галицько-Волинській Русі настала феодальна анархія. Бояри, розбившись на кілька партій, невпинна ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Руйнацію держав­ної структури ще недавно сильного та єдиного великого князівства яскраво характеризує факт самочинного вокняжінняв Галичі 1212-р. боярина Володислава, проводиря ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з яким князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів.

У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир буде наш!»

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем [1, c. 207 – 208].

У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав міс­то галицьким князям Данилові та Василькові, які одержали батькову вотчину – Володимир.

Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.