МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ
Кафедра історії
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ – КНЯЗЬ
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Реферат з курсу
«Історія України»
студента курсу
факультету
(спеціальність «»)
КИЇВ – 2007
Вступ
Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у ІХ – ХІІ століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду з середини ХІІ ст. Київська держава продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Разом з Волинською Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам – Ігореві, Ізяславові; затим – онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.
У Галицькій землі правили в різні часи представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик, Володар, Василько. Володарів син Володимирко об’єднав ці князівства в одне зі столицею в Галичі. Далі правив Ярослав Осмомисл, а родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, який князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи – волинський та галицький.
У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князівств, намагався навернути через них слов’ян у католицтво.
Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Підтриманий міщанами, ремісниками та вірними дружинниками князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.
Основна частина
1. Дитинство, юність Данила Галицького, життя молодого князя
Данило Галицький – князь Галицько-Волинської землі, дипломат і полководець, державотворень. Народився у 1201 році. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. Данило був старший син від другого шлюбу князя Романа Мстиславовича (Великого).
У 1201 – 1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим – Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року [5, c. 121].
У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. “Після його смерті влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці” [4, c. 103]. Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, Данила посадили на «золотокований» престол великого князівства Галицько-Волинського.
Княгиня Ганна стала регентшею при своїх малолітніх синах, галицьке боярство воліло позбавитися вдови й синів владного князя, молодшому з яких Василькові ледве виповнилося два роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.
“1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять під імені малолітнього князя Данила Романовича” [5, c.121]. Їй з синами довелося залишити Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалася до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди в Угорщину, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.
Тим часом на Галицько-Волинській Русі настала феодальна анархія. Бояри, розбившись на кілька партій, невпинна ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Руйнацію державної структури ще недавно сильного та єдиного великого князівства яскраво характеризує факт самочинного вокняжінняв Галичі 1212-р. боярина Володислава, проводиря ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з яким князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів.
У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир буде наш!»
Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем [1, c. 207 – 208].
У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові, які одержали батькову вотчину – Володимир.
Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.