На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Причини поразки український національно-визвольних змагань періоду громадянської війни та встановлення Радянської влади в Україні

Реферати > Історія України > Причини поразки український національно-визвольних змагань періоду громадянської війни та встановлення Радянської влади в Україні

– Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина);

– Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;

– Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини.

Міністерство закордонних справ Франції 9 січня 1918 р. повідомило про офіційне визнання незалежності України.

Через декілька днів незалежність України визнала Великобританія. Вона призначила своїм представником в Україні тодішнього генерального консула в Одесі Пінктона Баге.

Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.

Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада.

14 березня 1918р. була утворена Державна комісія по товарообміну, якій було надано повноваження вести переговори і підписати вироблені спільно з комісіями Центральних держав умови взаємного товарообміну. Переговори закінчилися підписанням економічної угоди 23 квітня 1918 р. Згідно цієї угоди Україна зобов’язувалась поставити до Центральних держав певну кількість продовольства та сировини. Центральні держави поставляли в Україну сільськогосподарські машини, нафтопродукти, вугілля, емальований посуд, спиртні напої, хімічні та фармацевтичні товари. Договір не можна назвати рівноправним. Австро-Угорщина та Німеччина намагалися здійснювати в Україні заграбницьку воєнно-економічну політику з метою назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток. Незважаючи на це, він започаткував цивілізовані економічні зносини молодої української держави з європейськими країнами.

Важливим питанням для Україн­ської держави, з огляду на спільні кор­дони та давні економічні й політичні зв'язки, було встановлення добросу­сідських відносин з Польщею. Такі від­носини мали базуватися на надійному правовому ґрунті, тому питання взаємовизнання України та Польщі було першочерговим. Пріоритетне значення україн­сько-польських відносин для України підтвердилось і тим, що ще до про­голошення Речі Посполитої Польської II листопада 1918 року, гетьманський уряд, згідно з постановою від 19 жовт­ня 1918 року, заснував дипломатичне представництво в Польщі. У відповідь і Польська держава направила 26 жовтня 1918 року свого дипломатичного представника

Враховуючи особливе місце та роль Ватикану в католицькому світі, важливим було його ставлення до ново­утвореної Української держави. Суттє­вим фактом в цьому контексті є прий­няття 25 травня 1919 року папою Бенедиктом XV голови української дип­ломатичної місії графа М.Тишкевича. Незабаром за дорученням Бенедикта XV кардинал Гаспаррі в лис­ті до С.Петлюри «дав вислів щирої сим­патії Ватикану для нової Держави».

Визнання ж України Росією на­дійшло з підписанням 12 червня 1918 року, згідно зі статтею VI договору Ро­сії з Центральними Державами, прелімі­нарного мирного договору між Україн­ською Державою й РСФСР. Те, що в преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами, свідчить про визнання Української держави Росією.

Але політична ситуація змінила­ся, і 24 грудня 1918 року вийшла по­станова Народного Комісаріату за­кордонних справ РСФСР, в якій гово­рилося, що після анулювання Брест­ського мирного договору уряд Росій­ської Республіки не визнає України за самостійну державу.

На Україні мали свої консульські представництва ще з царських часів Греція, Італія та Іспанія, ще не свід­чить про визнання ними Української держави, тому що консули зазначених країн не отримали екзекватури від новоутвореної держави. Визнання Української держави з боку Балтійських країн — Литви, Латвії, Фінляндії, Естонії — за­кріплене в Політичній конвенції, яка бу­ла підписана на Ризькій конференції у серпні 1920 року.

У слов'янському світі здебільшого позитивно сприйняли факт відновлення української державності, незважаючи на певні русофільські настрої, зокрема в Чехії, Болгарії. У переговорах із М. Грушевським було досягнуто домовленості, що Україна визнає майбутню незалежну Чехословацьку Республіку, а Чехія визнала УНР як складову Російської Федерації. Українська Центральна Рада створила належні умови для діяльності політичних діячів слов'янських народів, що перебували в Україні, всіляко підтримувала ідею слов'янського єднання.

Багато в царині зовнішній зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави:

1. Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

2. Розв'язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами.

3. Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами.

Поведінка німецької окупаційної влади не сприяла налагодженню добрих відносин між обома країнами. Населення не схвалювало пронімецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджувалися лише в Берліні.

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною. Політика України щодо будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини.

В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четвірного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат