На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Збройні сили в період національно-визвольної боротьби 1917-1920р.

Реферати > Військова справа, ДПЮ > Збройні сили в період національно-визвольної боротьби 1917-1920р.

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З ре­волюційними подіями 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух, метою якого було створення націо­нальної армії. Організовуються військові клуби, що займаються формуванням українських військових час­тин, переведенням українців-військових для служби на своїй землі. Російський революційний уряд і військове командування вороже ставилися до цього. Протягом 1917 р. було стихійно створено чимало українських вій­ськових підрозділів. Та тільки після проголошення Цен­тральною Радою Української Народної Республіки (УНР) розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил.

16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила за­кон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були сформовані окремі кадрові частини. Навчання вої­нів проводили військові інструктори. Було схвалено тим­часову форму одягу (однострій) українського війська. Відзнаки роду військ та номери військової частини ви­шивалися на чотирикутній синій петлиці, що розмі­щувалася на комірі блузи. Рід війська позначався так: піхота — навхрест дві гвинтівки; артилерія — два гарматних дула; кіннота — дві шаблі і т.д. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запровад­жувалися тільки військові посади, зазначалися вико­нувані функції. Такими відзнаками були срібні або золо­тисті шеврони з кутом догори різної кількості — залеж­но від посади, їх прикріплювали на правому рукаві ви­ще ліктя. У квітні 1918 р. приймається рішення про реорганізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8—10 військових територіальних корпусів. Про­те уряд УНР не встиг це здійснити.

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьманський уряд на чолі з генералом П. Скоропадським (1873—1945). Він призначив на поса­ди військового міністра та віце-міністрів Української Держави російських і німецьких генералів, які гальму­вали створення української армії.

В липні 1918 р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок, затвердила план органі­зації української армії. Строк дійсної військової служби встановлювався: у піхоті — два роки, у кінноті та арти­лерії — три, на флоті — чотири. Служба в запасі мала три­вати до 38 років, а в ополченні — з 39 до 45 років. Набір новобранців планувалося проводити двічі на рік: восени і навесні. Передбачалося, що українська армія склада­тиметься із 16 корпусів (армійських, кінних), 7 дивізій, трьох важкогарматних батальйонів, ескадрильї бомбар­дувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів. Для підготовки військових кадрів розгорталася система навчальних закладів: військова академія з три­річним строком навчання, повітряна школа, чотири кадет­ські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній — для кінноти, артилерії, технічної служби. У складі української армії залишилися Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Гетьман П. Скоропадський сфор­мував дивізії сердюків і сірожупанників, відновив у Білій Церкві загін січових стрільців. У листопаді 1918 р. чи­сельний склад української армії без козацтва становив до 60 тисяч чоловік. Сердюцька дивізія складалась із синів заможних селян, які були опорою гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася з українців, які побу­вали в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців входили січовики Галицького полку та добро­вольці із наддніпрянських українців.

Водночас за період свого гетьманства П. Скоропад­ський організував в Україні багато російських доброво­льчих частин: «южних», «сєвєрних», астраханських, са­ратовських та ін. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, перешкоджали розбудові української армії.

З 1917 р. почалася українізація Чорноморського фло­ту. Першим кораблем, який підняв український прапор (у липні 1917 p.), був міноносець «Завидний». Через чотири місяці половина кораблів Чорноморського флоту підняла український національний прапор. У березні 1918 р. Центральна Рада проголошує створення військо­вого і транспортного флоту УНР на Чорному й Азов­ському морях. Військовий флот України складався з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бри­гади крейсерів (2 кораблі), бригади гідрокрейсерів (6 ко­раблів), дивізії міноносців (27 ескадрених міноносців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових ко­раблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) і вій­ськово-морська авіація (20 гідропланів).

У листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Україн­ський національний союз на чолі з В. Винниченком (1880—1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти ге­тьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Вілоцерківщини. Формується Дніпровська диві­зія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українсь­кого війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.

14 грудня 1918 р. після відмови П. Скоропадського від влади було відновлено Українську Народну Республі­ку. Військові сили України на цей час складали 300 ти­сяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишило­ся мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.

До початку громадянської війни військо Директорії складалось із 6 дивізій, двох корпусів — Запорізького і січо­вих стрільців. Решта військових формувань була нес­тійкою, поступово втрачала свою військову силу. Після поразки в боях з Червоною Армією на Правобережжі України Наддніпрянську армію було реорганізовано й переведено на Волинь. Директорія УНР почала ко­ординувати дії двох українських армій — Наддніпрянсь­кої та Галицької. Проте досконало організувати їхні си­ли і резерви не вдалося, і після п'ятимісячних боїв укра­їнська армія зазнала поразки. Центр збройної боротьби українського народу за своє визволення перемістився у Західну Україну. Уряд Директорії в грудні 1919 р. ви­знав Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а ще раніше — у січні 1919 р.— в Києві було проголоше­но акт злуки українських земель.

Українська Галицька Армія (УГА) була створена на території Західної України на початку 1919 р. Вона на­лічувала 45 куренів піхоти, 40 артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько 25 ти­сяч гвинтівок, 150 гармат і до 600 шабель. В складі УГА була авіаційна сотня, багато допоміжних військових під­розділів. Уряд Директорії передав УГА шість бронема­шин. Загальна чисельність УГА з тиловими частинами наприкінці 1919 р. становила до 100 тисяч чоловік.

У військових силах УНР набули розвитку нові, ще не відомі в історії способи ведення бойових дій. Біль­шість армій того часу у війні наступали на ворога суціль­ним фронтом завширшки до тисячі кілометрів. Українська армія виявляла надзвичайну рухливість, мобільність, маневреність, бо мала невеликі військові підрозділи (загони) на всій фронтовій території. Одним з головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані поїз­ди, бронемашини, під прикриттям яких діяли піхота і кіннота. Першими в бій вступали бронепоїзди, броне­машини, за ними розгорталась у бойову лінію піхота. Бронепоїзд складався з бронепаровоза, броневагонів, зміц­нених спеціальними брусами і металом, та з 2—4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеме­тами та 1—2 легкими польовими гарматами. Бронема­шини, озброєні кулеметами й іноді гарматою, використо­вувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв'язку.

Основною тактичною одиницею піхотних частин бу­ли курені; 3—5 куренів об'єднувались у бригади.

Зброя була трофейною, зарубіжного зразка (австрій­ська, німецька, російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи Шварцльозе.

Деякі сотні мали відділення мінометів і польових гармат. Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше гвинтівка російського зразка, гранати.

У складі бригади, полку було по 4—5 артилерійсь­ких батарей; кожна мала по 4—5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат чи гаубиць (калібр 105 мм) і три батареї польових гармат (австрійсь­кі — 78 мм, російські — 75 мм).

Авіаційний полк (ескадра) мав 200 літаків (німець­ких і французьких); вони здійснювали розвідку, знищу­вали військові об'єкти і літаки противника.

Кіннотники були озброєні шаблями і короткими гвинтівками. Кожна кінна сотня мала, крім того, від­ділення легких кулеметів.

В Українській Галицькій Армії були також допоміж­ні військові підрозділи: господарські, командні, польової жандармерії та ін. Нове поповнення війська навчалося при військових частинах в окремих навчальних групах.

Бійці Наддніпрянської армії не мали однотипної форми, а носили власні або трофейні одяг і взуття. Дещо краще цю проблему було розв'язано в УГА. Військовий мундир бійців УГА був подібний до австрійського; вони носили короткий піджак (блузу), штани з обмотками, черевики або чоботи. Усім видавалися короткі плащі та округлі шапки з м'яким дном і твердим обідком, забар­вленим відповідно до роду військ. Відзнаки посад наши­валися на рукав; це були срібні стрічки різної ширини і в різній кількості (мал. 9).

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат


загрузка...