На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Музичне мистецтво Київської Русі

Реферати > Історія України > Музичне мистецтво Київської Русі

Історію хибних тверджень учених щодо первісного вигляду Михайлівського собору досить повно оповів відомий дослідник і найбільш авторитетний учений свого часу М. К. Каргер. Між тим питання це досі остаточно не з’ясовано, і час від часу з’являються все нові й нові версії архітектурних реконструкцій, кожна з яких має певний науковий інтерес.

Інтерес до вивчення старожитностей Києва виник в 70-х рр. ХІХ ст., і першим з істориків звернув увагу на те, що Михайлівський собор був зовсім не таким, як зараз, М. О. Максимович. Саме він писав, що “виступаюче над урвищем берега дике каміння, з котрого вимурувано церковний фундамент, є явним свідком обвалу древньої вівтарної частини в Дніпро”.

Довгий час серед дослідників ХІХ ст. побутувало твердження, висловлене вперше П. А. Лашкарьовим про те, що зруйнована церква Михайла “лишалась у руїнах так довго, що вціліла після обвалу частина її увійшла в землю до такої глибини, що у прольоті арки, яка вела в середину церкви, віддаль від карниза до грунту зменшилася до одного аршина, і будівельники … вирішили чомусь за потрібне викопати її із землі і щебеню”. Таким чином, на думку вчених, над руїнами старої церкви була побудована нова.

Цю думку аргументовано заперечував архімандрит Євлогій, перший церковний історик, який провів найбільш серйозні на ті часи археологічні дослідження біля стін Михайлівської церкви, і особливо в східній її частині. Ось що він написав у своїй публікації: “… фундамент обваленої частини церкви не існує увесь аж до самих закруглень корабликів східної вівтарної сторони древньої церкви”. Під “закругленням корабликів” слід розуміти те, що вченому вдалося зафіксувати початок закруглення апсид.

У 1916 р. на основі археологічних розкопок А. Д. Ертель і В. П. Пісчанський стверджували, що виявлене ними стародавнє мурування є фундаментами продольних (північної та південної) стін храму.

У результаті досліджень, проведених М. К. Каргером, собор було представлено як восьмистовпну хрестово-купольну споруду. Авторитет М. К. Каргера був настільки великим, а міркування настільки переконливими, що його реконструкція почала публікуватися в усіх капітальних працях і підручниках з історії архітектури.

У 1974 р. у зв’язку з реставраційними роботами проведено комплексне вивчення Михайлівського собору і вдалося з’ясувати, що храм не восьмистовпний, а шестистовпний.

У 1980-1990 рр. з’явилися сенсаційні публікації Г. Н. Логвина, де стверджується, що давньоруські монументальні споруди після досить складної декоративної обробки фасадів вкривалися шаром білого тинькування.

З цього приводу у фахівців досі немає одностайної думки, і тому прийнята і реалізована авторами проекту останньої реставрації концепція розкриття від пізніших нашарувань давньоруської частини собору може вважатися оптимальною.

Спочатку храм являв собою чотиристовпну хрестово-купольну споруду без нартексу з рідкісною для давньоруської архітектури особливістю - підкупольний квадрат знаходився не на третьому, а на другому членуванні від входу. Він був немовби зміщений на одне членування на захід у порівнянні з традиційною структурою давньоруського храму. Нартекс із баштою та сходами на хори були збудовані пізніше, ніж основний об’єм.

Мистецтво

Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ.

Христианская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, що рахувалося в ті часи самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному по церковних канонах, де відсікало усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов і песнопений, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиво візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в мистецтві, на думку византийцев, повинно було виражати цю ідею лише раз і на завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква.

І от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму виконанню мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень.

Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI в. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе, що було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир.

Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими.

Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе розуміючим суддею людського роду. У иконе «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спасу на Нередице біля Новгорода (кінець XII в.).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат