На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Реферати > Різне > ГУМАНІТАРНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Держава також може забезпечувати свою присутність у інформаційному просторі, постійно і докладно інформуючи громадськість і ЗМІ про свою діяльність, а не приховуючи відповідну інформацію. Наприклад, у США 60% усієї інформації про діяльність держави надходить від уряду, що сприяє поширенню позитивного ставлення до державних органів [13].

Слід, однак, пам'ятати про те, що заходи безпеки, у тому числі інформаційної - це засоби забезпечення інтересів суспільства, а не самоціль. Відповідно, їх здійснення не повинно перешкоджати здійсненню громадянами права на вільний доступ до інформації, що не становить державної, військової, комерційної чи медичної таємниці. Зокрема, вільний доступ до несекретної інформації органів влади є дієвим способом громадського контролю, що дозволяє робити дії влади чутливими до потреб громадян [14]. Перелік відомостей, що належать до категорій таємниці, мусить бути вичерпно встановлений у законі "Про інформацію".

До того ж, слід зважати на небезпеку "тоталітарного інформаційного суспільства", яка походить від можливості контролю за операціями в електронних мережах, банках, впливу на засоби масової інформації тощо. Держава має не допускати монополізації ЗМІ, електронних мереж, провайдерів послуг зв'язку, а також законодавчо захищати банківську і комерційну таємницю.

Активна позиція держави у "позитивному впливі" на інформаційний ринок дозволить ефективно донести до аудиторії її позицію, і разом з тим не пригнічуватиме можливостей національних виробників інформаційного, аналітичного і творчого продукту в їх змаганні з колегами з інших країн.

Досвід України: невдалі спроби самозахисту

Нарікань на стан інформаційного простору України вистачає. Єдиного українського знакового простору по суті ще не сформовано, "точки відліку" для оцінки власного стану і навколишнього світу, важливість яких поділяло б усе суспільство, не віднайдено. Україна є фактично беззахисною перед зовнішнім інформаційним впливом - від російських програм (у яких нерідкі антиукраїнські випади) до американських бойовиків (що пропагують стереотипи культури, яка є результатом іншої історії, інших підходів до життя) і латиноамериканських серіалів (сумнівна художня якість яких давно є притчею во язицех).

Проблема полягає не в тому, що інші країни здійснюють на Україну інформаційний вплив - у глобалізованому інформаційному суспільстві це невідворотно. Проблема полягає в тому, що Україна не може протиставити такому впливу власного якісного продукту, якому наші громадяни віддали б перевагу перед іноземним (подібно до того, як українські ласощі витіснили "Марс" і "райську насолоду "Баунті"").

Така невтішна ситуація пояснюється низкою причин. Причому причин саме внутрішньоукраїнських: від радянської історії нас відділяє майже десять років, і відтак вплив "пам'яті старих часів" стає дедалі меншим.

По-перше, українською державою було практично провалено завдання сформулювати чітко виражену соціальну мету, яка мала б замінити ідею "побудови комунізму" і пов'язану з нею систему цінностей. Така мета не мала бути утопічною чи навіть конкретно сформульованою - варто було віднайти лише привабливу тему для суспільства, що прямує у майбутнє, запозичивши найкраще з минулого. Однак пошук такої теми у виконанні чиновників, вихованих у радянські часи, звівся до антинаукових і протиприродніх пошуків "наукового націоналізму" або, навпаки, "гордості за досягнення української влади на шляху реформ" [15]. Не дивно, що такі сурогати були відторгнуті суспільством.

А за відсутності "точок відліку", ціннісних орієнтирів, багато членів суспільства (і зокрема молодь) намагаються віднайти їх у екстремальних групах ідентифікації - зокрема у тоталітарних релігійних сектах, різнорідних товариствах, кримінальному середовищі [16].

Однак чекати від держави визначення основи для ідентифікації суспільства і не обов'язково. Ініціативу могло б виявити громадянське суспільство, а держава, шляхом моніторингу основних тенденцій і врахування їх у законодавстві, могла б ненав'язливо сприяти урахуванню при творенні новітнього українського суспільства національних інтересів. Але держава виявилася неспроможною створити необхідні умови для вільного розвитку суспільної думки, відкритого діалогу у цьому питанні.

Через високе оподаткування видавничої діяльності, національне книгодрукування перебуває в стані стагнації. За даними Держкомітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, в Україні на одного мешканця виходить друком 0,4 книжки на рік, у той час як у Росії (де режим оподаткування видавничої діяльності значно ліберальніший) цей показник становить 3,2, Польщі - 9,5, Німеччині - 12 книжок17.

Від високого оподаткування потерпають і українські ЗМІ. Крім прямих фінансових втрат, складне і заплутане податкове і адміністративне законодавство робить пресу, радіо і телебачення потенційними жертвами державних контролюючих органів, що дозволяє владі здійснювати непряму цензуру і розправлятися з тими ЗМІ, які мають незалежну позицію. Більше того, українські ЗМІ є заручниками політики і з'ясовування стосунків між їх патронами; це шкодить як об'єктивності їх позиції, так і якості матеріалів: головним може бути виконання замовлення, а не ґрунтовний аналіз проблеми. Разом із цензурними обмеженнями, такі умови суттєво звужують простір для творчого пошуку журналістів і аналітиків [18]. До того ж, досі немає реальних важелів захисту журналістів від свавілля можновладців - зокрема не зазначено прав на доступ до інформації, яка пов'язана з виконанням можновладцями своїх посадових обов'язків і не є таємною, а також не обмежено можливості впливу на ЗМІ через суд у спосіб "захисту честі і гідності" [19].

У цьому зв'язку звернення української аудиторії (як широкого загалу, так і професіоналів) до російських джерел пов'язане не з нездатністю їх українських аналогів виробити якісний продукт, а з відсутностю для цього умов, що ставить українські ЗМІ, аналітиків і творчі колективи у явно невигідне становище [20].

Не виправдав себе і обмежувальний підхід до регулювання доступу до Інтернету. Намагання здійснювати, відповідно до Указу Президента від 22 квітня 1998 року, підключення до світової мережі лише через Укртелеком, "Інфоком" і "Укркосмос" - з метою "захисту інформації" - не дало сподіваних позитивних результатів. Оглядачі багато говорили про загрозу монополізації Інтернету, неефективність державних провайдерів тощо. В реальності ж комерційні провайдери знайшли декілька способів обходу вимог указу (вони були, як завжди, розпливчатими і неясними). Єдиний відчутний результат - високі ціни на Інтернет-послуги (повний доступ в Києві коштує $50/місяць, в той час як у Москві - $32-35/місяць) [21]. У свою чергу, це суттєво звужує можливості для колективів, які працюють над розробкою українських Інтернет-сторінок.

Фінансовими проблемами також частково можна пояснити і недолугий стан вітчизняної культури, насамперед масової, яка здебільшого відтворює закордонні ерзаци; спроби ж створити власний продукт (враховуючи горезвісні серіали "Роксолана" і "Чорна рада") поки не мали успіху і негативно оцінюються навіть посадовими особами культурних і інформаційних відомств України [22]. Однак тут справа не тільки у фінансах, а й у відсутності належної організації виробництва культурного продукту, насамперед розрахованого на масову аудиторію, але не прибуткового чи малоприбуткового. Замість відомчої творчості у цій галузі була б більш доречною розробка національної програми, яка передбачала б проведення державних конкурсів на виробництво конкретного продукту. Такий підхід дозволив би більш оптимально використовувати обмежені фінансові ресурси і поєднувати організаційні можливості держави з творчим потенціалом громадянського суспільства.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат