На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Відповіді на іспит з Еконіміки України

Реферати > Економічні теми > Відповіді на іспит з Еконіміки України

Відповіді на іспит з Еконіміки України

1) ВВП,Нд,ЧВП,їх зміст та значення для відтворювального процесу і порівняння національної економіки з міжнородною

2) Фактори зростання Нд України: основні проблеми та перспективи

3) Співвідношення цивільної та воєнної сфер економіки,ринок воєнної продукції

Воєнна економіка складається з 3 факторів:

- Военно-політичной фактор

- Економічний фактор

- Внутр. Логіка военно-політ. Розвитку

Ідуть тенденції до миру(розпал Рад. Союзу привів до повногобезконтролю) Йде скорочення зброєних сил і зменшення витрат на озброєння. Збройні сили стають більш гнучкими,ефективнішими, професіональн. Підвищуються нові системи зв’язків.

Зростає вплив цивільної сфери на военно-політичний розвиток. Це обумовлено зовніш-політ. зв’язками,структурно-технол. Трансформацією.Іде інноваційний процес.

Підсилися обмін між цивільної і воєнними сферами. Межі між ними взаємопроникаючі і більш рухливі. Воєнні процеси впливають на суспю воєнний рпозвиток

На прискорення НДП

На формування Зах-Евр. І світового ринку збуту

Збільшення виробничих можливостей у воєнн. Сфер. І зменшення експорту военн. Прдукції.

Україна, проводячи миролюбну політику, скоротила у 1992-1994 рр. оборонний бюджет у 4,9 разу, а у 1994-1996 рр. він був скорочений ще на третину.

Витрати на оборону зменшуються, і це не дозволяє підтримувати боєздатність і боєготовність Збройних Сил України на належному (не кажучи вже про високий) рівні, здійснювати планову заміну застарілих озброєнь і військової техніки. Різке скорочення військового бюджету сильно зашкодило обороноздатності держави, хоча метою його було -послаблення тиску на національну економіку, забезпечення соціальних гарантій. Можна навести характерні приклади витрат військового бюджету на душу населення в інших країнах у 1996 р.: у США -1050 доларів, у Франції - 674, у ФРН - 413. В Україні вони становлять приблизно 15 » доларів, в Росії -113, а в Молдові - 3 долари.

Щоб об'єктивно оцінити військовий бюджет України, слід враховувати фактори прямого негативного впливу на нього.

1. Різке падіння ВВП і національного доходу.

2. Вплив інфляції, масштабів якої не знала жодна держава.

3. Лібералізація цін спрямована тільки на зростання. Вартість військової техніки і озброєнь зросла настільки, що їхнє придбання стало неможливим.

4. Триває зростання цін і тарифів, незважаючи на те, що темпи інфляції уповільнилися і курс американського долара стабілізувався.

Створення в державі єдиної системи матеріально-технічного забезпечення всіх військових формувань озброєнням та військовою технікою, продовольством, паливно-мастильними матеріалами, речовим майном тощо дасть змогу:

- розробити основи воєнно-економічної політики в інтересах Збройних Сил і всіх інших військових формувань України, враховуючи можливості держави;

- забезпечити узгодження взаємних інтересів військових формувань, військово-промислового комплексу та інших державних закладів у цілому, раціонально використовувати наявні кошти і ресурси;

- здійснити уніфікацію військової продукції;

- значно зменшити витрати на доведення матеріальних засобів до військових споживачів;

- проводити єдину цінову політику та запровадити надійний державний контроль за використанням коштів і ресурсів.

Забезпечення воєнно-економічної безпеки - важливе завдання Української держави. Ступінь задоволення потреб у продукції як оборонного, так і цивільного призначення в екстремальних умовах є критерієм забезпечення воєнно-економічної безпеки. Покращання самозабезпечення держави технологіями цивільного й оборонного виробництва, нарощування технологічного потенціалу зміцнює її воєнно-економічну безпеку. Остання, безперечно, визначається новітніми досягненнями науково-технічного прогресу.

Слід звернути увагу на такі три основні аспекти воєнно-економічної безпеки: захисний, наступальний, рівнозначний.

Захисний аспект передбачає заміщення імпорту вітчизняними аналогами, насамперед в оборонних галузях народного господарства і зменшення їх залежності від імпорту.

Наступальний аспект передбачає комплекс заходів, спрямованих на нарощування і якісне покращання експортного потенціалу країни і посилення при цьому залежності від неї інших країн.

Рівнозначний аспект передбачає встановлення однакової залежності між країнами, що буде стримуючим чинником у спробах економічно розвинених країн використати зовнішньоекономічні зв'язки як специфічний тиск на менш розвинені країни.

Жодному з цих аспектів воєнно-економічної безпеки України поки що не приділяється належної уваги.

Важливе значення для забезпечення воєнно-економічної безпеки в разі скорочення чи припинення зовнішньоекономічних зв'язків або виникнення соціально-економічної кризи має здатність держави оперативно компенсувати негативні наслідки цих явищ, забезпечувати задоволення оборонних потреб.

Необхідною умовою воєнно-економічної безпеки є достатнє фінансування оборонної промисловості. Однак видатки з Державного бюджету на фінансування національної оборони з 1992 р. по 1995 р. зменшилися у 3,5 разу і здійснювалися за залишковим принципом. До того ж понад 90 % усіх видатків військового бюджету витрачаються на утримання особового складу, що є небезпечною тенденцією.

При замовленні озброєнь і військової техніки повинна враховуватись специфіка виробництва і технологічні аспекти. Припинення виробництва деяких видів військової продукції може призвести до непоправних втрат.

З точки зору перспективного виробництва в Україні новітніх озброєнь важливо спрямовувати бюджетні кошти на створення науково-технічного потенціалу в сфері критичних технологій. Пріоритетними напрямками науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт мають бути: модернізація існуючих систем озброєнь, створення перспективних зразків озброєнь, розвиток систем і засобів бойового управління, зв'язку і розвідки, радіоелектронної боротьби, високоточної зброї, всебічний розвиток технологій і систем подвійного призначення (військового і цивільного).

Головним завданням державної політики у воєнно-економічній сфері повинно стати створення самодостатнього національного воєнно-промислового комплексу. Поспішність і безсистемність при проведенні роззброєння, скорочення армії призводять ди значних бюджетних витрат, викликають соціальну напруженість.

Для забезпечення воєнно-економічної безпеки України необхідно передусім здійснити наступні заходи:

• створити самодостатній національний воєнно-промисловий комплекс (ВПК);

• розробити і прийняти Державну програму виробництва озброєнь;

• виробити державну політику в сфері міжнародної торгівлі зброєю;

• розробити і прийняти Закон про експорт зброї;

• закладати в Державний бюджет необхідні кошти для фінансування оборони;

• створювати замкнені цикли виробництва військової техніки та озброєнь;

• змінити концепцію конверсії ВПК і проводити її на науковій основі згідно з національними інтересами України; проводити постійну модернізацію Збройних Сил України та інших військових формувань з метою досягнення технічної переваги над імовірним противником;створити єдину інфраструктуру тилового і технічного забезпечення воєнної організації України.

4) Конверсія

Хоча в 1991 році (рік ро­зробки) та в 1992 році (рік затвердження у Верховній Раці) передбачалось виконан­ня різноманітних конвер­сійних програм, що форму­валися за напрямами техніки, промисловим призначенням машин і обладнання, вийш­ло так, шо нічого не вийшло. Ухвалено було 114 програм, з яких — 22 пріоритетні. А фінансування? У 1994 році виділено з бюджетних фондів лише 53,4 відсотка від мінімуму потреб. Внаслідок обвальноі і непро­думаної конверсії (а точніше, елементарного згортання виробництва) вся ця уні­кальна наукова і виробнича база опинилася піп загрозою знищення.

А серйозні економісти попереджали: конверсія— процес не тільки складний і тривалий, а й дорогий. Для переведення виробництва з випуску озброєнь і військової техніки на випуск цивільної продукції треба накожен ви­лучений карбованець вклас­ти півтора-два.

Міністр Віктор Петров покладає основні надії на створення фінансово-про­мислових груп в авіа- і судно­будуванні, автомобільній,електронній промисловості, сільськогосподарському ма­шинобудуванні, із залучен­ням підприємств суміжних галузей. Цс дано б змогу ро­зширити сферу впливу на структурну перебудову, оскільки забезпечуватимуть­ся і фінансові, і виробничі інтереси.

Створення в машинобу­дуванні і ВПК холдингових .компаній, які володітимуть контрольним пакетом акцій інших суб'єктів на галузево­му і міжгалузеиому рівні, дасть змогу шляхом консо­лідації капіталів, операцій з цінними паперами здійсню­вати динамічне і відпо­відальне управління фі­нансовими активами, пере-розподціяти інвестиції. По­ява ФПГ і холдингів допо­може узгодити територіально і в часі процеси зміни відносин власності, викорис­тати досвід зарубіжних країн у реалізації антикризових програм.

В міністерстві з цією метою спеціально створено організаційно-аналітичне управління. По-перше, вивчають баланс виробничого і науково-технічного потенціалу оборонної промнсловості і машинобудівних галузей на рівні достатності для безпеки Ук­раїни і потенційного експор­ту. По-друге, визначають потреби України в про­мисловій продукції, а насе­лення—у товарах народно-госпоживання.До-третє, ро­зробляються шляхи со­ціального захисту працівників оборонної галузі і за­лучення їх до сфери вироб­ництва цивільної продукції. групою юристів напрацьову­ються пропозиції у зако­нодавчій сфер бо без пра­вового забезпечення рухати­ся далі неможливо. Еконо­місти і виробничники про­раховують обсяги інвестицій у ВПК і визначають адрес­ність, так би мовити, «швид­кої допомоги» найунікальнішим підприємствам, науково-дослідним інститу­там Спеціалісти мі­ністерства підготували пропозиції в уряд щодо негайної зміни тарифів на енергоносії, бо на ВПК фактично перекладено утримання інших галузей-пільговиків, внаслідок чого частка витрат на електроенергію доходить у затратах підприємств до 50 відсотків, щю призводить до падіння конкурентоздатності. Важливим напрямком вважається прорив на ринки збуть-що неможливо здійснити без їх вивчення, без повноцінної реклами, без післяпродажного техобслуго­вування.

Якщо дивитись об'єк­тивно, то нинішній українсь­кий ВПК—це уламок колись цілісної системи, управління якою здійснювалось виключ­но з Москви. Конверсійні процеси у нас відзначаються й тим, що проходять в умовах стартової фази економічних реформ. Отже, нам треба вчитися регулювати діяльність підприємств з різними формами власності, налагоджу­вати Фінансово-кредитні стосунки, подбати про ринок ресурсів і фондовий ринок.

Після розпаду СРСР Україна отримала значну кількість різноманітного озброєння і військової техніки. Ці озброєння і військова техніка становлять і, напевно, становитимуть у найближчій перспективі (10-15 років) технічну основу Збройних Сил України. Однак більша частина цих озброєнь фізично і морально вже застаріла) Після 2000 р. практично для всіх основних типів озброєнь закінчиться термін експлуатації або буде вироблений технічний ресурс, що неминуче призведе до втрати боєздатності Збройних Сил.

Згідно з Воєнною доктриною Збройні Сили України повинні забезпечуватися високоточною зброєю, сучасними високоефективними засобами ведення воєнних дій. Воєнною доктриною також передбачено розвиток оборонної промисловості для створення і виробництва сучасних систем озброєнь і військової техніки.

Можливості технічного забезпечення Збройних Сил України визначаються станом економіки і оборонного промислового комплексу. Якщо декілька років тому ОПК орієнтувався на розробку і створення сучасних систем зброї, то нині його головною метою є виживання.

Але незважаючи на це, при певній державній підтримці можуть бути організовані виробництва за замкненим циклом таких озброєнь і військової техніки, як радіолокаційні системи, переносні зенітні ракетні комплекси, протитанкові ракетні комплекси, керовані ракети типу "повітря-повітря" і "повітря-земля", бронетанкова та інженерна техніка, газотурбінні двигуни для суден. У зв'язку з цим найближчим часом слід уточнити перелік зразків озброєнь, які можуть бути створені за замкненим циклом, виділити необхідні для їхнього виробництва фінансові і матеріальні ресурси.

Організація виробництва за замкненим циклом, безперечно, прискорить формування і розвиток оборонної промисловості, сприятиме збереженню науково-технічного і технологічного .потенціалів, зменшуватиме воєнно-технічну залежність від інших країн.

Упродовж всього перехідного періоду одним з пріоритетних завдань воєнно-технічної політики залишається підтримка існуючих озброєнь і військової техніки в боєздатному стані. Вибір такого підходу зумовлений, з одного боку, наявністю значних озброєнь і військової техніки, успадкованих Україною після розпаду СРСР, а з іншого, - обмеженими можливостями ОПК і браком бюджетних коштів. Для переоснащення армії сучасними системами озброєнь.

Підтримка існуючих озброєнь і військової техніки у боєздатному стані, очевидно, буде здійснюватися за рахунок закупівлі запасних частин і комплектуючих у країнах СНД, передусім в Росії, налагодження власного або спільного з іншими країнами їхнього виробництва.

Це в свою чергу вимагає:

- проведення відповідних досліджень та організації виробництва нових систем озброєнь і військової техніки;

- постійної модернізації існуючих озброєнь і військової техніки. . Стратегічним курсом ОПК повинна стати модернізація озброєнь і військової техніки.

16,3 % від загального обсягу їхнього фінансування, то у 1992 р. - 26,8 %. Поетапну модернізацію слід розглядати як складову життєвого циклу систем озброєння. Вона повинна бути спрямована на поновлення морально застарілих зразків озброєнь і військової техніки за рахунок удосконалення конструкції, технології виробництва використання нових матеріалів. Результатом цього повинно стати підвищення тактико-технічних характеристик систем. Однак слід мати на увазі, що можливості модернізації багатьох існуючих систем озброєнь або вже вичерпані, або обмежені. Крім того, більшість систем озброєнь була розроблена і виготовлена за межами , України, що значною мірою ускладнює їхню модернізацію, оскільки немає відповідного досвіду розробки останніх. Ці особливості обов'язково треба врахувати при розробці планів модернізації існуючих систем озброєнь і військової техніки. )

Проблема передачі у цивільний сектор економіки науково-технічних розробок і результатів НДДКР мусить вирішуватися на державному рівні. При цьому основні зусилля мають бути зосереджені на:

- забезпеченні умов для широкого використання воєнних технологій у народному господарстві;

- прискоренні процесів інтеграції воєнних і цивільних розробок, впровадженні ринкових механізмів управління;

- сприянні комерціалізації воєнних технологій.

- У цьому плані слід відзначити діяльність багатьох західноєвропейських і американських воєнних фірм. Характерною особливістю їхньої виробничої політики є впровадження таких технологій і устаткування, які дають змогу гнучко й ефективно керувати виробничим процесом залежно від політики держави, кон'юнктури ринку тощо. Гнучкість організації виробництва полягає в тому, що ці фірми здатні швидко і з мінімальними витратами коштів перейти від виробництва воєнної продукції до продукції цивільного призначення і навпаки. Саме така політика дала змогу багатьом іноземним воєнним фірмам після припинення "холодної війни", коли були різко обмежені замовлення на виробництво озброєнь і військової техніки, швидко і без втрат перепрофілювати свої виробництва. Такий підхід має бути реалізований і в Україні.

Для впровадження в цивільне виробництво новітніх науково-технічних досягнень воєнної сфери потрібні великі кошти. Однак реальність така, що держава може виділити на конверсію лише мізерні кошти. Завдання полягає у тому, щоб знайти такі форми і засоби, реалізація яких забезпечить найбільш ефективне їхнє використання.

Як відомо, фінансування конверсійних програм в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного фонду сприяння конверсії, галузевих інноваційних фондів, кредитів комерційних банків, які гарантуються Національним банком України власних коштів підприємств та організацій.

За даними Мінмашпрому України, на виконання НДДКР виділяється коштів у 6-10 разів менше, ніж потрібно. Понад те, фактичне фінансування виявилося значно меншим, ніж було заплановано: у 1995 р. воно становило всього 54 %. Всього на проведення конверсії за період 1991-1995 рр. було виділено 420 млн дол., при цьому майже половина з них була витрачена у 1992 р. Частка коштів, виділених з бюджету, становила всього 25 % зазначеної вище суми.

Назріла і проблема перегляду політики мобілізаційної готовності. Ще у 1994 р. в Російській Федерації був прийнятий указ президента, який дозволяє відмовитись від вимог збереження рівня виробництва серійної, часто застарілої, техніки в особливий період. В Україні такий законодавчий акт відсутній. Вона до цього часу зберігає мобілізаційні потужності для Російської Федерації і, цілком зрозуміло, ніякої компенсації за це не отримує. Цей чинник є серйозним гальмом на шляху проведення в повному обсязі конверсії. Тому слід переглянути саме поняття мобілізаційних потужностей. В мобілізаційних планах треба передбачити постійне оновлення готових до серійного виробництва розробок нових систем зброї, включаючи проведення НДДКР, експериментальних випробувань і підготовку виробництва до запуску їх у серію.

Найбільш "болючою" проблемою конверсії залишається низька конкурентоспроможність цивільної продукції підприємств ОПК. Внаслідок зростання цін на енергоносії, сировину і матеріали, великі накладні витрати (до 1000 % і більше) різко зросла собівартість конверсійної продукції. Несучасний дизайн, низькі якість матеріалів покрить та надійність роботи, недостатні сервіс та ефективність реклами товарів, які раніше користувалися попитом (холодильники, радіоприймачи, телевізори, мотоцикли, велосипеди тощо), призвели до того, що ці товари витіснені з традиційних внутрішніх і зовнішніх ринків. На ринках більшості промислових товарів, особливо товарів широкого вжитку, спостерігається жорстка конкуренція іноземних товарів. Це стосується автомобілів, виробів побутової електроніки, комп'ютерів тощо. В багатьох сферах імпортні товари повністю витіснили відповідну продукцію вітчизняних виробників. Серйозні проблеми постають з ціноутворенням. Вони, як правило, є результатом недостатнього знання ринку товарів, а також незадовільного аналізу процесу збуту продукції, які особливо важливі в умовах ринкових відносин.

Через відсутність достатньої державної підтримки практично не проводяться роботи щодо сертифікації продукції і систем якості, які зсунули б з мертвої точки проблему підвищення конкурентоспроможності конверсійної продукції. Організація виробництва цивільної продукції, яка буде конкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках, є основним завданням конверсії. Від його вирішення значною мірою залежить успіх структурної перебудови оборонної галузі.

В цілому успіхи ОПК України в зовнішньоекономічній діяльності досить скромні. Експортуються в основному озброєння і військова техніка, які були виготовлені в колишньому СРСР. Але на сьогодні можливості продажу нових зразків зброї вичерпані, тому подальша торгівля зброєю вимагає організації її власного виробництва. У 1995 р. з переважної більшості видів оборонної продукції Україна не змогла виконати свої зобов'язання як перед вітчизняними, так і перед зарубіжними споживачами, особливо з країн СНД. Основними причинами були: відсутність належного фінансування підприємств-виробників замовниками, відсутність матеріалів, сировини, комплектуючих у підприємств-виробників, руйнування їх науково-виробничого потенціалу, зумовлене кризовим станом ОПК, невдалі реформи.

Недосконалість нормативно-правового забезпечення в сфері зовнішньоекономічної діяльності, відсутність надійних гарантій щодо захисту іноземних інвестицій значною мірою утруднюють надходження іноземних інвестицій, а також організацію виробничо-фінансової кооперації з іноземними фірмами, які могли б стати одним з основних джерел коштів, потрібних для перепрофілювання воєнних підприємств на виробництво продукції цивільного призначення на рівні світових стандартів.

Воєнно-технічне співробітництво є найбільш чутливою сферою зовнішньоекономічної діяльності. Тому у ній мають бути розроблені такі механізми управління, які, з одного боку, не позначаються на економічній ефективності, а з іншого - унеможливлюють небажані політичні наслідки.

5) Зайнятість та безробіття:проблеми та шляхи їх розв’язання

Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її концептуальних засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли панівними були погляди, згідно з якими найвищим здобутком вважалося досягнення повної зайнятості працездатного населення. Треба сказати, що повна зайнятість працездатного населення хіба що декларувалася, бо її ніколи не було насправді. Не випадково статистичні органи фіксували з року в рік кількість працездатних, що були незайняті у суспільному виробництві, або ж зайнятих у домашньомугосподарстві. Цих величин ніхто точно не знав, оскільки між офіційною статистикою і реальністю були великі розходження. Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в планово-командній системі, визнавпла наявність різних видів резервів трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття. Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади зайнятості в Україні в часи її перебування в складі колишнього СРСР, економічна політика якого визначала близьку і далеку перспективу зайнятості, її рівень, структуру та інші параметри. Особливо цінувалася зайнятість у державному секторі економіки, що складав близько 90%. Інші форми зайнятості населення вважалися менш варгісйими: суспільство скеровувалося до повного одержавлення. Державна форма власності та державна система зайнятості оголошувалися метою соціалістичного суспільства. Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час немає відвертих захисників державного монополізму в організації зайнятості населення. Офіційна статистика досі подає насамперед народногосподарську структуру функціонування трудового потенціалу. Видно, що найбільше ресурсів праці зайнято в промисловості та будівництві. За цими галузями йде сільське і лісове господарство. Якщо до того додати зайнятих в інших видах і сферах матеріального виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно протилежна зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома вага зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться про освіту, охорону здоров'я, науку, соціальне забезпечення і т.п. Десятиліттями декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не знаходила свого реального втілення. Постійно порушувалася система ефективних мотивацій до праці. Внаслідок цього почала падати ЇЇ продуктивність. Так, в 1980-1985 рр. середньорічна продуктивність суспільній праці в Україні становила 3,5%, а в 1985-1990 рр. - 2,4%.

Дані засвідчують, що командно-планова система господарства із року в рік себе вичерпувала. Оскільки в перехідний період від економіки командної до економіки ринкової система зайнятості функціонує особливо неефективно, її важко пристосувати до нових умов. Коли заходить мова про трансформацію умов зайнятості в Україні в перехідний період, то напрошується паралель про зміну в суспільних відносинах у зв'язку з ліквідацією кріпосництва, внаслідок якого селянин опинявся у зовсім новій товарно-грошовій ситуації. Схожа ситуація є зараз в Україні, де офіційна пропаганда десятиліттями твердила про соціальний спокій, про гарантії зайнятості тощо. В результаті багато хто звик до такого стану, переклавши свої турботи "на начальство". В умовах "розвинутого соціалізму" адміністративне покарання відіграло важливу роль у формуванні трудової дисципліни, до якої "звик" колгоспник, робітник, пролетарський інтелігент. Зараз адміні­стративний диктат замінив плюралізм поведінки і думки, до чого "соціалістичний працівник" не вихований. Інфляційні процеси його також не стимулюють до ефективної праці. Все це спричинилось до неефективного функціонування системи зайнятості взагалі. Сказане можна спостерігати в матеріальному виробництві, науці, обслуговуванні та інших сферах народного господарства. У нових умовах система зайнятості вимагає нової "філософії", що сформувалася на грунті загальних цінностей. Старі командно-адміністративні методи щораз більше стають непридатними при переході до ринкових відносин. Необхідне використання інших мотиваційних механізмів. Поки що вони зустрічають спротив у частини населення, але ініціатива, відповідальність, постійний пошук, життєстверджуюче суперництво і навіть амбітність, спроба виділитися дуже потрібні для ефективної і продуктивної праці. Важливими для характеристики зайнятого населення є аналіз вікового, освітнього, статевого і національного компонентів. Кожний з них має відповідне економічне і соціальне навантаження, дозволяє виробляти ефективні регулятори, організаційні форми, мотиваційні механізми і т.п. Не слід забувати, що система зайнятості персоніфікується людьми, які за своєю природою і соціально-психологічною орієнтацією різні, керуються тільки їм притаманними цінностями. Валовий підхід до трудового потенціалу і зайнятості не виправдав себе. У цьому контексті, як вже зазначалося, важливо знати вікову структуру зайнятості. Основну категорію зайнятих у народному господарстві України, його сферах і галузях становлять працівники віком від 20 до 50 років, різко зменшується зайнятість після 55 років. Найтривалішим середній вік є у сільському господарстві, в якому питома вага жінок до останнього часу складала близько 40%. Найвища питома вага жіночої праці існує в невиробничих галузях, зокрема на підприємствах громадського харчування, де широко застосовується ручна праця. В останнє десятиліття було написано багато книг і статей про жіночу зайнятість, про необхідність механізувати їх працю, поліпшити умови роботи і т.п. Складалися і популяризувалися навіть цільові комплексні програми механізації ручної праці. Однак механізми їх впровадження в життя були неефективними. Через те ручна праця жінок у народному господарстві не тільки не скоротилася, а й зросла. Отже, проблема умов жіночої зайнятосгі досить гостра. За останній час прийнято і розроблено ряд законів, які передбачають суттєво поліпшити умови зайнятості жінок. У Законі "Про охорону праці" є спеціальна стаття "Гарантії охорони праці жінок", якою забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах із залученням жінок до перенесення і пересування речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. В цьому законі є багато інших вимог, дотримання яких сприятиме поліпшенню використання жіночого трудового потенціалу. Пряме відношення до поліпшення умов зайнятості мають "Основи законодавства України про охорону здоров'я". У статті 28 йдеться про створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я. В "Основах законодавства, "встановлюються також єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробництва та інших процесів, пов'язаних із діяльністю людей, а також якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я .В Україні прийняті й інші законодавчі акти, які безпосередньо або опосередковано стосуються умов зайнятості. Однак, коли йде мова про реформування усієї системи зайнятості, то найістотніше значення мають заходи, спрямовані на зміни у відносинах власності, на роздержавлення, конверсію військових об'єктів і т.д. Одним із важливих демосоціальних вимірів є етнічна демохарактеристика. Можна по-різному трактувати роль і місце тих чи інших етнічних іруп у державотворенні, але за всіх рівних умов процеси державотворенння протікають все ж із меншою соціальною напругою при більшій етнічній однорідності суспільства. Сьогоднішня Україна дає чимало доказів того, що соціальна напруга вища саме там, де має місце етнічна неоднорідність. Показовим щодо цього є ситуація в Криму та деяких інших регіонах. Отже, система зайнятості населення охоплює широкий спектр економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних, політичних, культурних та інших відносин, які необхідно враховувати. Зайнятість неможна зводити тільки до працевлаштування і продуктивності праці, незважаючи на велику значимість цих аспектів.

Економіка суверенноїУкраїни перебуває на етапі формування ринку праці відповідно до законів ринкової економіки. Правда, цей процес проходить доволі сповільнено. Проте такі темпи слід розцінювати,скоріше як позитивне явище, оскільки в умовах існування залишків старих економічних структур, при недостатніх капіталовкладеннях зростання масштабів безробіття могло б викликати певну соціальну напругу. В України вперше було легативно визначено статус безробітного Законом "Про зайнятість населення". Цей закон був прийнятий у березні 1991 року, тобто тоді, коли Україна ще не була самостійною державою. У статті 2 Закону говорилося, що "безробітними називаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин через відсутність підходящої роботи не мають заробітку (трудового доходу). При цьому ці громадяни зареєстровані удержавши службі зайнятості, а отже, дійсно вони шукають роботу та здатні приступити до праці". Це є законодавчим визнанням якісно нових економічних реалій української дійсності, яке потрібно вважати поступом на шляху до ефективного використання трудового потенціалу. В економічній і соціологічній літературі, в засобах масової інформації висловлювалися різні погляди стосовно перспектив зайнятості та масштабів безробіття. Дехто намагався спекулювати на безробітті, залякуючи громадянство соціальними вибухами і т.д. У цьому зв'язку буде доцільним звернутися до офіційної статистики, в якій відображено сучасний стан ринку праці в Україні . Дані свідчать, що безробіття в Україні поки що не набрало масового характеру, незважаючи на те, що працевлаштовуються лише трохи більше половини тих, хто звертається до служб зайнятості. Так, за даними Міністерства статистики, в Україні на початку 1991 р. було 28 млн. чоловік працездатних і 3 млн. осіб не працювало, проте лише 6,5% з них (195 тис.) звернулись до служб зайнятості. Це пояснюється тим, що значна частина населення добровільно безробітна, інша— недостатньо інформована, ще не звикла до нового статусу і віддає перевагу самостійному пошуку роботи. Прогнози, що безробіття в Україні буде розвиватися високими темпами і може набути масового характеру, не здійснилися.

Незважаючи на велику кількість незайнятого населення, підпрнемстваУкраїнив 1992 р. потребували 129,1 тис. працівників, із них 118 тис. — робітничих професій. До служб зайнятості звертаються переважно інженерно-технічні працівники і службовці. Крім того, майже завжди є розбіжності між фахами спеціалістів, які шукають роботу, і тими, на які є попит. Щоб у цих умовах найбільшефективдвознайтивідіювіднуроботу безробітному, наслужбу зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного навчання тих, хто цього потребує. На жаль, ця важлива функція, якій на Заході приділяють велику увагу, в Україні недооцінюється. Не сформовано активної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не проявляють належної уваги до створення нових робочих місць, до організіції рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед населення щодо вибору професій, соціального захисту, проведення профконсультацій і профорієнтації, організації професійного навчання тощо. Правда, вже нагромаджено певний досвід у розробці пакетів науково-методичних, організа­ційних матеріалів щодо планування, створення відповідних інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів центрів зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації профорієнтаційної роботи і професійного навчання, взаємовідносин із підприємствами, організаціями, установами і навчальними закладами, здійсненню заходів соціального захисту безробітних тощо. За даними статистичної звітності на 1 січня 1995 року, найбільшу частину (42,8% ) безробітних складали особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств (установ, організацій) або із скороченням чисельності зайнятих. Серед безробітних переважали жінки — 84,1% загальної чисельності. Це свідчить про те, що жінок частіше звільняють і їм важче працевлаштуватися, тобто жінки зазнають дискримінації на ринку праці. Незважаючи на те, що тривалість отримання допомоги безробітними чоловіками була в середньому менша, ніж у жінок, середній розмір допомоги, сплаченої їм за весь час незайнятості, значно перевищував аналогічний показник у жінок. Отже, чоловіки мають перевагу перед жінками, навіть перебуваючи у стані безробіття. Занепокоєння викликає те, що на початок 1995 р. четверту частину зареєстрованих безробітних складала молодь віком до 29 років. Більшість безробітних мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які не змогли працевлаштуватися після їх закінчення. Згідно з оцінками фахівців, протягом 1993-1995 рр. найімовірніше збереження описаного стану українського ринку праці, тобто існування високого рівня прихованого безробіття (приблизно 20% зайнятих). Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні бути готові як державні органи, так і широка громадськість. У даних умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди для підтримки своїх членів на випадок їх звільнення у зв'язку з закриттям підприємства або скорочення чисельності працівників; сприяти організації громадських робіт. Наведені факти і міркування свідчать про те,що, по-перше, ринок праці в Україні формується повільно. Пояснюється це насамперед еволюцією форм власності, в'ялим розвитком приватного підприємництва та іншими гальмівними чинниками. По-друге, існують всі підстави для того, щоб передбачити масштабне безробіття в перспективі, для зменшення якого необхідна досконало розроблена державна соціальна політика.

6) Реформування зовнішньокономічної сфери діяльності України (+ см. №13)

Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови і розвитку ринкових відносин.

Економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так і інших держав обумовлена об'єктивними потребами економічного зростання та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні внутрішніх ресурсів.

Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна структура зовнішньої торгівлі країни.

Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни є величезний розмір зовнішнього боргу.

В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.

Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази країни. Продукція більшості галузей народного господарства є неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона була пристосована до умов державної монополії. .

Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і взаємозв¢язку між країнами.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.

Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини, устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток українського експорту повністю залежним від коливань кон'юнктури на зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному розумінні, країнам.

Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним перетворенням української економіки.

Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення. Цьому сприяли, як "шокова" відміна контролю за цінами у країні і введення конвертованості національної валюти, так і наближення внутрішніх цін до світових". Світові ціни стали орієнтиром для вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.

Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об'єктивною основою міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв'язків.

Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його відносної вартості щодо долару.

Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і збільшення другого.

Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима. Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню імпорту.

Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.

Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв¢язки, амортизуючи незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те, що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не враховує реальних можливостей країни. "Шокова" лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили керованість економічними зв'язками з боку держави.

Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них: імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.

В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній практиці інструменти протекціоністського захисту національного виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна, шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.

Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході проведення політики лібералізації і формування державної системи зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього використання захисних заходів і державної підтримки промислового експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.

В процесі трансформації економіки України особливе значення має той аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням зовнішньоекономічних факторів стабілізації

7) Розвиток експертного потенціалу України

Розглянуто основні компоненти зростання експорту, які можуть застосовуватись в Україні, а саме преференційне та пільгове кредитування податкові та інвестиційні пільги субсидіювання експортної та ділової інфраструктури, державна підтримка при освоєнні нових ринків збуту.

Поліпшення стану зовнішньої торгівлі і зростання експорту є значним фактором успіху економічних реформ Важливість зовнішньої торгівлі та експорту збільшилась значним чином після того, як Україна відкрила свою економіку і розпочала масштабні макроекономічні та структурні реформи. Розвиток експорту стає ключовим чинником економічного розвитку України. Справді всі Центральне - та Східноєвропейські країни, які досягли позитивних результатів в економічних реформах, мали стабільне і значне зростання експорту, особливо на західні ринки.

Це має свої пояснення. Адже після різкого спаду виробництва та зростання безробіття рівень внутрішнього споживання значно знижується, інвестиції в приватний сектор тримаються на низькому рівні внаслідок нестабільності законодавства і повільного процесу приватизації, урядові доводиться нести великі витрати на соціальну сферу. Експорт залишається єдиною сферою, у якій можливе швидке зростання.

Досвід Центральне- і Східноєвропейських держав продемонстрував, що зростання експорту базувалося на можливості більш ефективного використання виробничих потужностей. Щодо цього Україна має більш ніж достатньо передумов для успішної роботи.

Набір інструментів для 'успішної політики сприяння зростанню експорту включає такі основні компоненти, які можуть застосовуватися за умови високої гнучкості:

- преференційне та пільгове кредитування:

- податкові та інвестиційні пільги;

- субсидування експортної та ділової інфраструктури;

-- державна підтримка при освоєнні експортерами нових ринків збуту.

Беручи до уваги світовий досвід реалізації політики підтримки експорту, особливо в таких "експортно-агресивних" країнах, як країни Південно-Східної Азії та Японії, можна зробити такі висновки.

Цільові державні кредити експортерам, які розподілялись на основі показників зростання експорту, а також відповідно до об'єктивних критеріїв кредитування, тобто на комерційній основі, дали значні результати та привели до зростання інвестицій. Пільгове кредитування за допомогою спеціалізованих експортних банків не підірвало, а скоріше доповнило діяльність комерційних банків і поступово привело до зростання середньо- і довгострокового комерційного кредитування. Підтримка надавалася підприємствам, які мали потенціал або експортного зростання, або впровадження передових технологій. Дуже позитивну роль відіграла політика залучення іноземних інвестицій, особливо в експортно-орієнтовані проекти і галузі.

На нинішньому етапі розвитку державні підприємства посідають значне місце і в загальному експорті країни. Але, як показав досвід Польщі, приватні компанії також можуть швидко посісти передові позиції. Сьогодні більша частина експорту в цій країні припадає на новоутворені приватні компанії. Для того, щоб цей процес розпочався і в Україні, потрібно вирішити низку проблем.

Поки що малочисельні приватні компанії в нашій країні є "новачками" на експортних ринках. Це певною мірою стосується і підприємств державної форми власності, більшість яких не були зорієнтовані на ринки західних країн. Такий стан справ, у свою чергу, породжує проблеми як у фінансовій сфері, так і в сфері взаєморозрахунків.

Взагалі існує низка загальних перешкод зростанню експорту та взаємної торгівлі:

- на рівні підприємств - низький рівень продуктивності праці та якості готової продукції, недостатні навички з питань менеджменту, маркетингу та збуту:

- на національному рівні - недостатнє інформаційне забезпечення, нерозвиненість ділової та транспортної інфраструктури» нестабільність і обтяжливість податкового середовища, слабкість банківсько-фінансової системи (брак експортного фінансування, механізмів та інститутів фінансування і страхування експорту, високі процентні ставки), брак загальної державної програми підтримки експортерів;

- на міжнародному рівні - проблеми з отриманням боргів та виконанням контрактних зобов¢язань, свободи доступу до ринків збуту, брак зарубіжної мережі просування експортних товарів.

Експортерам, як правило, потрібно три типи послуг:

1) коротко- та середньострокові кредити на поповнення оборотних коштів і. закупівлю обладнання та матеріалів для експортного виробництва;

2) ефективна система міжбанківських розрахунків;

3) інформація про можливі ризики, а також про платоспроможність імпортерів. Недостатня розвиненість цих послуг є найбільш серйозними стримуючими факторами збільшення експорту.

Фінансовому сектору України, незважаючи на досягнутий прогрес у реформуванні, все ще не вистачає необхідного досвіду та сучасного банківського інструментарію для забезпечення експортерів повним набором необхідних банківських послуг. А головне - ще не створено цілісної системи фінансування та страхування експорту, яка має стати основою для розвитку експорту в Україні.

В умовах перехідної економіки при обмежених фінансових ресурсах необхідно концентрувати зусилля на тих напрямках, де покращання є найбільш потрібним і де може бути досягнуто швидких результатів. Сприяння розвиткові експорту - одна з тих важливих сфер, де держава має відігравати ключову роль.

Як свідчить досвід експортно-орієнтованих країн, до фундаментальних складових економічного зростання (макроекономічна стабільність, ефективна фінансова система, обмежені цінові диспропорції, відкритість країни до зарубіжних технологій) додавалися спеціальні заходи стимулювання експорту. Серед найбільш широко застосовуваних методів були пільги експортерам готової продукції та пільгове кредитування, тісно прв¢язане з якістю експортних показників. У таких країнах, як Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай кредити надавались через спеціалізовані інструменти компаніями, котрі мали підтверджені експортні замовлення та стабільні показники експорту в минулому.

Розподіл експортних кредитів в основному базувався на основі конкретного розгляду кредитних заявок експортерів. З урядової сторони, як правило, партнерами в цій системі виступали агентства експортних кредитів та спеціалізовані фінансові інститути. Вони, разом з міністерствами фінансів та національними банками, слідкували за дотриманням правил надання експортних пільг.

Багато країн світу мають систему пільгового кредитування експорту. Для багатьох малих та середніх підприємств експортне фінансування "- єдине доступне джерело фінансування. Але, незважаючи на активні інтервенції держави на фінансовому ринку, загалом вони мають бути спрямовані на підрив політики макростабілізації, а лише на певне доповнення нормальної системи комерційного кредитування.

Особливий інтерес для України становить стратегічно важлива мета переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Деякі заходи можуть застосовуватися в комбінації політики заміни експорту з агресивною політикою сприяння експорту.

Багато розвинутих країн світу та країн, що розвиваються, мають різноманітні програми для забезпечення доступу експортерів до пільгових кредитів та експортних гарантій і страхування.

Інститути з фінансування і страхування експорту є в багатьох, якщо не в більшості країн світу. Практично в усіх країнах Центральної та Східної Європи, країнах Балтії такі організації вже створено і напрацьовано цікавий практичний досвід, який має бути ретельно проаналізований. Практика показує, що, навіть якщо початковий внесок новоутворених Інститутів є незначним, ці організації починають відігравати важливу роль каталізатора в проведенні ринкових реформ І роблять свій внесок у поліпшення банківських операцій та приріст експортного потенціалу.

Досвід створення інститутів підтримки експорту неможливо автоматично перенести з однієї.культури в іншу. Звідси і необхідність індивідуального підходу з боку уряду України. Вже на ранніх етапах цього процесу необхідне тісне співробітництво і координація всіх зацікавлених відомств, участь самих експортерів та представників банківського сектора,

Певну роботу в цьому напрямку вже проведено в Україні. Насамперед можна відмітити проект передекспортного страхування від політичних ризиків, який реалізовує Українська державно-інвестиційна компанія за підтримки Світового банку. Державний експортно-імпортний банк України, також за підтримки Світового банку, розпочав втілення програми кредитної підтримки експортерів. Проект передбачає використання спеціального фонду сприяння експортерам для створення інформаційної бази та проведення маркетингових досліджень і кредитну лінію на довгостроковій та пільговій основі.

Єдиний напрямок, який ще не реалізується на сьогодні, - це страхування експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків. Унаслідок цього виникають важливі питання.

Яким має бути юридичний статус, структура власності та ступінь прямої участі держави в агентстві чи фінансовій установі із страхування експортних кредитів?

Чи має цей інститут забезпечувати тільки страхування експортних кредитів, чи виконувати й інші функції, наприклад, фінансування?

Де знайти джерело фінансування і, які оптимальні розміри такої установи на початкових стадіях?

У формальному підпорядкуванні якого відомства має бути ця організація?

У кожній країні всі ці питання вирішено по-різному. Тому важливо вибрати найбільш оптимальний варіант, який би максимально відповідав умовам, що склалися в Україні.

8) Динаміка розвитку _ виробництва в Україні (на принципі промисловості та сіл. Госп.)

9) Основні завдання економічної політики, цілі та приорітети

Зовнішньоторгівельна політика

Вирівнювання балансу поточних операцій до кінця розглянутого періоду здається не лише неможливим, але й небажаним. Розви­ток торгівлі буде зумовлюватися необхідністю імпорту технологій, успіхами у заощадженні енергії та політикою щодо обмінного курсу. У разі інтеграції України в систему міжнародного поділу праці розпочнеться процес скорочення розриву між Україною та західними країнами, в ході якого рівень доходів на душу насе­лення буде наближатися до західних показників. Цей процес на­ближення може тривати більше 10 років. Але такий імпорт капіталів є еквівалентним дефіциту балансу поточних операцій, і тому на період від 5 до 15 років слід очікувати дефіцит балансу поточних операцій. Насамперед цей дефіцит буде наслідком імпорту інвестиційних товарів, що дозволить поліпшити та роз­ширити основні фонди в Україні і сприятиме розвитку економіки. Обслуговування пов'язаного з цим зовнішнього боргу було б у цьому випадку безпроблемним.

Експорт

Як і іншим східноєвропейським країнам, Україні надається мож­ливість використати стратегію економічного росту, що спираєть­ся на експорт. З огляду на подальшу обмеженість внутрішнього попиту експортні ринки до певного часу пропонують значні сти­мули для розширення виробництва. Ці стимули використовува­лися ще в минулому навдивовиж активно. Незважаючи на загаль­ний спад виробництва, український експорт з початком реформ восени 1994 р. помітно зріс.

Поки що експорт тримається на таких традиційних експортних галузях, як металургія, хімічна промисловість, сільське господар­ство.

В ході широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат. Україна цілковито змогла б по­стачати таку продукцію, яка здебільшого виготовляється в мета­лообробній та металургійній промисловості.

Надзвичайно важливим для використання експортних шансів є те, щоб імпульсам попиту, які надходять з-за кордону, не створю­валися адміністративні або тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно збільшити гнучкість підприємств, зокре­ма, шляхом їх поділу на менші структурні одиниці.

Імпорт

Динаміка імпорту зумовлюється в першу чергу двома різними факторами: заощадженням енергії та імпортом технологій. Еко­номічна політика України має бути спрямованою на суворе за­ощадження енергії замість розбудови вітчизняного виробництва енергії. Навіть саме тільки скорочення імпорту енергії на 20 % дозволило б урівноважити баланс поточних операцій. Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого можна досягти зокрема завдяки припиненню постачання енергії в разі несплати.

Разом з тим, уже в найближчі роки забезпечення оплати поста­вок енергії дасть змогу знизити частку імпорту енергії в сукупно­му обсязі імпорту. Це дозволить неенергетичній складовій імпорту зростати швидше, ніж сукупний імпорт. У середньостро­ковій перспективі, коли розпочнеться процес економічного росту, імпорт необхідних технологій збільшуватиметься значно швид­ше, ніж темпи росту в усьому народному господарстві. В кінцевому підсумку це призведе до того, що насамперед у другій половині розглядуваного періоду зменшення сальдо балансу по­точних рахунків зможе здійснюватися лише повільними темпами.

Політика щодо обмінного курсу

Якщо обмінний курс у 1996 р. залишиться майже постійним, то в перерахунку на весь рік це означатиме реальну ревальвацію в розмірі 35 — 40 %. Внаслідок цього товари українського експор­ту подорожчають на цю величину, тоді як імпорт порівняно з цінами на вітчизняну продукцію на цю ж величину стане дешев­шим. Розрахунки МВФ на період 1996—1999 рр. зроблені відповідно до подальшої реальної ревальвації приблизно на рівні 60 %. Зокрема, це знайде своє відображення у значному рості за­робітної плати в доларовому еквіваленті, яка, наприклад, у 1999 р. досягне позначки 200 доларів США, тобто тієї суми зар­плати, яку мали Польща і Чехія у першій половині 90-х років. На­томість Міністерство економіки відштовхується від значно ниж­чих показників ревальвації і його припущення значною мірою перегукуються з динамікою обмінного курсу, яка передбачається за нашим сценарієм.

Реальна ревальвація означає перерозподіл прибутків експорт­них галузей промисловості на користь імпортерів. Очевидно, що такий розподіл шансів на отримання прибутків не сприяє почат­кові процесів росту. Тепер, коли процес стабілізації (подолання інфляції) зробив великий поступ, необхідно стимулювати розши­рення попиту. Реальна ревальвація сильніше спрямовуватиме внутрішній попит на імпортні товари і тим самим послаблювати­ме імпульси попиту для вітчизняної економіки, а також сприяти­ме протекціонізму. З огляду на необхідність продовжувати рест-риктивну грошову політику варто було б використати як засіб піднесення виробництва попит з-за кордону та переорієнтацію внутрішнього попиту на вітчизняну продукцію за допомогою об­мінного курсу. Якщо виробництво не отримає підтримки з боку обмінного курсу, тоді збільшиться загроза того, що покращання балансу поточних операцій досягатиметься лише збереженням стану рецесії (тобто подальшого падіння ВВП та відповідно до цього попиту на імпорт).

Загроза інфляції у разі номінальної девальвації значною мірою може бути компенсована за рахунок очікуваного росту продук­тивності. З іншого боку, необхідне та можливе у найближчі роки заощадження енергії сприятиме зменшенню загрози інфляції вит­рат, зумовленої цінами на енергію.

Для фінансування негативного сальдо зовнішньої торгівлі існує дві принципових можливості: за допомогою кредитів або при­пливу прямих іноземних інвестицій.

Прямі іноземні інвестиції

Фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій є най­вигіднішим способом, оскільки у цьому випадку держава не по­винна здійснювати платежі по обслуговуванню боргів. На при­плив іноземних інвестицій можна впливати лише побічно, а саме: шляхом приведення інституційних та правових норм в Україні відповідно до міжнародних вимог. Як потенційний отримувач інвестицій Україна знаходиться у стані безпосередньої конку­ренції з іншими — перш за все східноєвропейськими — країнами. Тому в Україні мають бути принаймні однакові, а ще краще при­вабливіші умови, ніж в інших країнах. У минулому спосте­рігалася значна втеча капіталів з України. Однак ці капітали мо­жуть за сприятливих умов знову повернутися в країну. Якщо вда­сться залучити вивезений капітал, то вже завдяки лише цьому можна було б фінансувати дефіцит балансу поточних рахунків протягом кількох років.

Міжнародні кредити

У рамках програми «механізму розширеного кредитування» (ЕРР) Міжнародного валютного фонду Україна може отримувати по­дальші міжнародні кредити обсягом 1 млрд доларів США щороку до 1999 р. Якщо ж окрім цього буде досягнуто домовленість з міжнародними організаціями та на двосторонній основі, насампе­ред, з Росією про продовження існуючих боргів, тоді шансів на отримання кредитів на міжнародному ринку стане більше. Можливість збільшення обсягів зовнішньої заборгованості та витрат на її обслуговування залежатиме перш за все від показ­ників заборгованості. Запропонована нами поступова номінальна девальвація, можливо в рамках коридору для обмінного курсу, призводить порівняно з постійним обмінним курсом до збіль­шення квоти боргу. Міжнародний досвід також свідчить про те, що недоцільно вимагати для України стратегії різкого скорочення боргової квоти, очевидно, пов'язаної з повільним ростом. При­пустима постійна квота боргу на нинішньому рівні. Якщо вдасть­ся стимулювати ріст за допомогою обмінного курсу, то квота на рівні 25 % не становитиме проблеми. В дійсності ж кредитоспро­можність будь-якої країни залежить не лише від боргової квоти (зовнішній борг/ВВП), а й від квоти обслуговування боргу (проценти і погашення/експорт).

Зниження податків і самофінансування

Передбачається, що починаючи з 1997 р. і особливо у 1998 р. бу­де зменшено фактичне оподаткування підприємств та нарахуван­ня на суму заробітної плати. Зниженням податків необхідно, нас­кільки це можливо, скористатися для стимулювання інвестицій, а не споживання. У прийнятних для України розмірах можна було б подумати про зменшення оподаткування нерозподілених при­бутків. Зменшення податків на прибутки відбувається також, як­що значно покращуються умови амортизації. Особливо ефектив­ним зниження податків може бути для малих та середніх під­приємств, а цього можна досягти зменшенням податкової ставки у нижній частині тарифного регулювання. Зниження податків пе­реслідує три цілі:

а) зниження наполовину нарахувань на суму заробітної плати зменшує тягар на малі та середні підприємства, які складають значну частину тіньової економіки (див. розділ 4 «Тіньова еко­номіка»);

б) зменшення податкового тягаря зробить можливим поліпшення самофінансування економіки, що створить малим підприєм­ствам умови для зростання, а експортній промисловості — для розширення бази експорту;

в) зниження нарахувань на суму заробітної плати призведе до зменшення видатків на оплату праці. Цей захід є важливим для якнайшвидшого залучення незайнятих людей у виробничий процес. Зниження видатків на оплату праці полегшує замі­щення капіталу працею.

На початку навряд чи можна буде повністю компенсувати зменшення надходжень, хоча вже протягом двох наступних років можна було б скасувати численні й не завжди обгрунтовані пільги у сфері комунальних послуг. Варто також різко скороти­ти пільги на податок з обороту і податок на прибуток. Та прога­лина в фінансуванні, яка залишиться після цих заходів, знайде своє відображення в збільшенні дефіциту бюджету в 1997 — 1999 рр. Лише пізніше можна буде розраховувати, що завдяки розши­ренню бази оподаткування та економічному росту дефіцит скла­датиме лише 2 % від ВВП.

Іноземні кредити

Загалом кредити міжнародних фінансових організацій надаються не для фінансування бюджетного дефіциту. Держава може спробувати отримати кредити на міжнародному ринку приватних кредитів і використати їх для фінансування бюджету. Однак цією можливістю можна скористатися лише після детальних консуль­тацій із досвідченими банками. Україна могла б спробувати от­римати такі міжнародні кредити не раніше 1997 р., причому слід також передбачити в розрахунках велику надбавку за ризик розміром біля п'яти процентних пунктів додатково до ринкової процентної ставки.

Внутрішнє фінансування

Внутрішнє фінансування бюджетного дефіциту і надалі буде об­межуватися вимогами суворої грошової політики. Очікуване зро­стання попиту на гривні (ремонетаризація) внаслідок нижчого рівня інфляції зробить можливим розширення грошової маси в певних межах без підштовхування інфляції. Щоправда, кредити банківської системи мали б надаватися по можливості підприєм­ствам. Як позичальники держава і підприємства е конкурентами.

Фінансування дефіциту бюджету за

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат