На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Місяць - природний супутник Землі

Реферати > Астрономія, авіація, космонавтика > Місяць - природний супутник Землі

2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти ви­димої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця на­звали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Міся­ця займають світліші височи­ни — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір до­сягає 9 км. Але основною фор­мою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь уче­них. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.

Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в силь­ний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх дов­жина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, пере­тинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кра­терів із світлими стінами.

Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місце­вість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності від­кидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кра­терів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. На­решті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюж­ками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утво­рилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить ниж­че від навколишньої місцевості.

Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.

Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всю­диході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою авто­матів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.

Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що по­роди Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.

На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабо­раторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипа­ний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місце­вості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.

Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітного поля й поясів радіації.

Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і для геології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки вода й вітер не руйнують її. Проте Місяць —

це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєв помітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.

У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внут­рішні, і зовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо на Місяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озера Гаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно, утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави на поверхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років, і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.