Українські реферати

Житлова іпотека перехідного періоду, проблеми і перспективи розвитку
Сторінка: 4
Розділ: Економіка підприємства

Інноваційний шлях розвитку показав свою ефективність при розбудові повоєнних Німеччини та Японії, а пізніше Південної Кореї та країн групи так званих “азіатських тигрів”. Не втрачає актуальності він і сьогодні, адже головною особливістю розвитку цих країн є високі темпи економічного розвитку. Так, якщо у 1960 році Японія відставала за показником ВНП на душу населення від США майже у п’ять разів, то у 80-ті роки Японія випереджала США і країни Західної Європи за середньорічними темпами росту ВНП в декілька разів. Успіхи японської промисловості привели до того, що ця країна стала світовим лідером у виробництві ряду груп товарів провідних галузей [1]. Вирішальну роль в економічному динамізмі Японії відіграла свідома ставка на максимальну інноваційну діяльність як фактор виробництва.

Яскравим прикладом інноваційного шляху розвитку стала Південна Корея. Зростанню ВНП за 17 років (1970 – 1987 рр.) у 36,6 раза відповідає збільшення витрат на науку у 220 разів. Показник зростання кількості досліджень не піддається інфляції, тому його збільшення у 22,8 раза є дуже суттєвим [2]. Досвід Південної Кореї переконливо доводить, що економічне “диво” має потужне інноваційне підґрунтя.

Вивчаючи особливості функціонування ефективних економічних систем, вчені дійшли висновку, що досягнення результатів їх потужного розвитку стало можливим завдяки впровадженню в цих країнах особливих форм і методів управління, зокрема управління інноваціями. Тому ми вважаємо, що інноваційний шлях розвитку України повинен передусім спиратися на науково обґрунтовану і практично вивірену систему управління інноваціями.

Отже, необхідність переходу до економічного пожвавлення та зростання економіки України передбачає розробку принципів і механізмів ефективного управління інноваціями. А це вимагає вивчення і аналізу досягнень економічної теорії з питаннь інноваційного розвитку економіки, дослідження сучасних тенденцій у прискоренні інноваційного процесу, а також узагальнення досвіду реалізації промислово–інноваційної політики у різних країнах світу. Адже в сучасному світі співвідношення сил між державами, їх конкурентоспроможність на ринку визначається не стільки наявністю у них тих чи інших ресурсів, скільки порівнянням їх інноваційних можливостей, вмінням ефективно використовувати останні. Світова значимість держави однозначно визначається сукупним інноваційним потенціалом, сумою високих технологій та темпом їхнього продукування. І хоча інноваційний шлях розвитку вважається одним із найскладніших [3], але в той же час успішна реалізація поставлених завдань інноваційного розвитку дає можливість країні в кінцевому результаті досягнути стабільності економічного устрою та піднесення життєвого рівня населення, що, безумовно, є кінцевою метою розвитку прогресивного суспільства.

Економічна теорія як основну умову прибутковості виробництва висуває збереження економічної стабільності через стійкість його функціонування. Тобто функціонування виробничої системи, циклічне відтворення її дій та результатів лише тоді може бути ефективним, коли воно стале на максимально можливо більш тривалому відрізку часу. Новації ж на деякий час збивають її ритмічне функціонування, вимагаючи деякої перебудови, а потім покриття витрат часу, капіталу, праці та зміни ритму. Це один із факторів відчуження інновацій в організаційних системах. Іншою причиною опору та ухилення від нововведень є зростання труднощів здійснення новацій, пов’язаних з появою ризику і відповідальності через невисокий рівень ймовірності оцінки його технічного і економічного потенціалу.

Окрім названих загальних протиріч між функціонуванням і розвитком суб’єктів господарювання на інноваційній основі, існують і ситуаційні протиріччя, характерні для сучасного стану економіки України. Ці протиріччя викликані взаємоадаптацією нововведення і середовища його використання. З одного боку новація повинна органічно влитися в середовище використання із врахуванням всієї специфіки існуючої системи, а з іншого — організаційна система повинна відновити свою стійкість і можливість дієздатності без обмеження функціонування новації. Тобто інноваційний процес лише тоді набуває сили, коли успішно вирішуються або слабшають протиріччя між темпами розвитку науки і впровадження її досягнень у виробництво.

При усуненні виділених протиріч, що перешкоджають активній інноваційній діяльності в Україні, необхідно враховувати ще ряд факторів, які, на нашу думку, можна звести до двох головних груп: 1) інертність виробництва і 2) невизначеність результатів інновацій.

Інертність – несприйнятливість виробництва до нововведень – визначається багатьма взаємозалежними причинами: новації приводять до заміни чи зміни частини або всіх складових виробництва: матеріалів, виробничого апарату, технології, організації виробництва і продукції. Базові новації змінюють одночасно всі складові, вони бувають рідко і наступають поступово. Псевдоінновація найчастіше модифікує одну–дві складових і в останню чергу сам виробничий апарат. Але всяка зміна потребує активності дій, витрат, часу і т.ін., що сприймається у виробничому середовищі неадекватно.

Невизначеність обумовлюється тим, що різні науково–технічні винаходи, що впровад-жуються у виробництво, навіть за умови реалізації ними однакового економічного ефекту мають неоднаковий економічний потенціал, оскільки по-різному впливають на зміни у виробничому апараті, використання ресурсів, на організацію виробництва. Усунення цього фактора найчастіше вирішується на мікрорівні, в той час, як подолання інноваційної інертності – завдання управління інноваціями на рівні держави в цілому.

Досвід економічно розвинутих систем свідчить, що інноваційна діяльність в ринковій економіці визначається через узгодженість двох головних принципів: 1) принципу узгодженості централізованого (державного) та децентралізованого (внутріфірмового) і територіального управління інноваційними процесами; 2) принцип забезпечення єдності інтересів і цілей інноваційної діяльності на всіх рівнях ієрархії і всіх економічних суб’єктів. Тому, на нашу думку, головну увагу для розробки ефективного механізму активізації інноваційної діяльності в Україні слід приділити реалізації саме цих двох принципів з метою знаходження оптимальних механізмів управління, які б найбільшою мірою забезпечили активізацію інноваційної діяльності в Україні.

Таким чином, ми дійшли важливого висновку: сучасний стан інноваційної діяльності в Україні потребує активних заходів з боку держави для формування необхідних правових та економічних умов, які б забезпечували подолання інноваційної інертності виробництва. Проте питання про роль та місце держави в системі розробки і реалізації інновацій досить суперечливе і на сьогоднішній день економічною теорією не розроблено єдиного підходу до його розв’язання.

Відомо, що під час економічної кризи більшість держав значно посилювали державний вплив на економіку, стимулювання прогресивних зрушень і зменшували цей вплив у періоди стабілізації та зростання [4]. Досвід цих країн свідчить, що забезпечення органічного поєднання інноваційної активності суб’єктів господарювання і державного впливу реалізується у системі державної інноваційної політики.

Державна інноваційна політика у широкому розумінні об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління України. Ефективний вплив на інноваційну діяльність держава повинна здійснювати в межах своїх функціональних дій за допомогою виважених методів регулювання поряд з безпосередньо ринковим регулюванням, використовуючи економічні, правові та адміністративні інструменти щодо економіки держави в цілому. Проте, щоб забезпечити дійсно раціональну систему державного регулювання інноваційних процесів, необхідно провести дослідження найбільш чутливих точок прикладання зусиль для активізації інноваційної діяльності в Україні.

Для забезпечення поступу в інноваційній діяльності першочерговим завданням є розробка принципів підтримки науково-технічних досліджень. Адже найважливішим напрямом науково- технічної політики держави є стимулювання інноваційних процесів. За останні роки наука в Україні зазнала великих збитків. Причому втрати відбувалися великою мірою за рахунок значного відтоку кадрів. Так, лише за три роки (1993–1996 рр.) чисельність спеціалістів, що виконують науково-дослідні та дослідно–конструкторські роботи скоротилась на 62 тис. чол. Інша, не менш болюча проблема української науки, – скорочення фінансування. Адже наука має державний характер, її утримання ведеться за рахунок державного бюджету. Проте затрати на неї з кожним роком скорочуються і набагато відстають від зарубіжних країн. Неухильне зниження обсягів фінансування науки є загальною тенденцією останніх років. Однак виправити таку ситуацію повинен прийнятий у грудні 1998 р. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”, який передбачає бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України. Зарубіжні інвестиції в науку не надходять, адже в Україні, як і в інших країнах, фінанси спрямовуються лише на інвестування вторинних виробництв, а не у наукомісткі галузі, які у розвинутих країнах підтримуються і науково забезпечуються у рамках внутрішньодержавних науково-технічних стратегій.

Для України державна науково-технічна стратегія повинна передбачати систему конкретних заходів підтримки науки. Адже логіка світової науково–технічної конкуренції вимагає переведення виробництва затратної продукції і сировини у відсталі в технологічному плані країни. Тому, щоб не допустити перетворення України у користувача вторинних технологій, необхідна ефективна державна програма підтримки науки і наукових досліджень.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-1312-4.html