Українські реферати

Замахи на життя Адольфа Гітлера
Сторінка: 1
Розділ: Історія Всесвітня

Деякі ключові моменти історії змушують повірити, що світом править випадок. Столяр-червонодеревник Ґеорґ Ельзер трудився багато ночей у підвалі мюнхенського пивного залу “Бюрґерброй”, замуровуючи в основу стовпа, який підпирає стелю поруч із трибуною, вельми досконалу, власноруч виготовлену бомбу уповільненої дії з двома годинниковими механізмами. Пекельна машина детонувала 8 листопада 1939 р., у річницю невдалого путчу 1923 р., о десятій годині вечора, точно в призначений час, коли в переповненій залі, внизу і на балконах, сиділи три тисячі “старих борців”. Було відомо, що фюрер говорить як мінімум півтори години. До півночі він мусив вилетіти у Берлін. Але прогноз погоди був несприятливий. Ад’ютант зв’язався телефоном із вокзалом, до берлінського потягу, який відходить о пів на десяту, був підчеплений салон-вагон фюрера. Промову у пивній довелося скоротити і почати на півгодини раніше. О восьмій годині вдарив марш, загриміли чоботи, у залу з помпою внесли “кривавий прапор”. Гітлер зійшов на трибуну – і встиг покинути пивну за вісім хвилин до вибуху.

Якби не щаслива – варто було б сказати: нещаслива – випадковість, разом зі стелею, яка обвалилася, з розтрощеною на друзки трибуною та закатрупленим оратором завалився б і його режим. Тільки-но розпочата війна була б припинена. Німеччина не напала би на Совєцький Союз, не була б зруйнована і розчленована, не було б Східного блоку, холодної війни і так далі.

Якби, каже Паскаль, ніс Клеопатри був трішки коротшим, історія Риму була б іншою. Можна назвати скільки завгодно таких “якби”. Стрілочник (якщо припустити існування подібного метаісторичного персонажа) через непорозуміння чи примху перевів стрілку не в ту сторону, і потяг повернув на інший шлях. Що таке випадок? Те, чого, судячи з усього, не мало би трапитися. Але, проте, трапилося. Що було б, якби 20 липня 1944 р. у Вовчій норі, ставці фюрера в Східній Пруссії, доля, тепер уже вкотре, не врятувала нацистського ватажка, якби він, нарешті, дав дуба, замість того щоб обійтися незначними ушкодженнями? Збулася б надія змовників відвести катастрофу, запобігти окупації, зберегти суверенність країни? Ні, звичайно: доля Німеччини була вирішена. Але війна закінчилася б на десять місяців раніш. Убиті не були б убиті, не загинули б міста, уся післявоєнна історія усе ж виглядала б дещо інакше.

Опір

Про партію Гітлера не можна було сказати (як про партію більшовиків у Росії напередодні жовтневого перевороту), що в березні 1933 р. вона являла собою незначну купку фанатиків, і все ж на виборах їй не вдалося зібрати більшість голосів. Сім мільйонів виборців голосували за соціал-демократів, шість мільйонів – за католицьку партію центру і дрібні демократичні партії, п’ять мільйонів – за комуністів. Те, що націонал-соціалізм і в перші місяці, і в наступні дванадцять років “тисячолітнього райху” натрапляв на більш-менш активний опір, не дивно: незважаючи на симпатії різних шарів населення, у нього залишалося чимало супротивників. Водночас, цей опір, від глухої опозиції до замахів на життя диктатора, гідний подиву, бо існував за умов режиму, який, здавалося б, придушив у зародку всіляку спробу опору. Той, хто з досвіду власного життя обізнаний із тим, що таке тоталітарна держава, знає, що значить суперечити цій державі. Два фактори, які, втім, важко розмежувати, забезпечують його монолітність: страх і ентузіазм. Страх перед усюдисущою таємною поліцією і захоплення чоботами вождя.

Змова 20 липня, якій минуло уже більше піввіку, не була єдиною спробою радикально змінити стан справ. Вона також не була єдиним прикладом внутрішнього опору нацизмові. Незабаром після капітуляції письменник Ганс Фаллада розкопав у архіві ґестапо справу берлінського робітника Отто Кванґеля і його дружини: обоє розсилали навмання поштові листівки-відозви проти Гітлера і війни; цей випадок був покладений в основу сюжету відомого роману “Кожний умирає поодинці”. Про мюнхенську студентську групу “Біла троянда”, про розправу з її учасниками стало відомо також у перші післявоєнні роки. Про багатьох інших – знову-таки в дуже різних групах населення – довідалися лише останнім часом.

І все-таки змова 20 липня не мала собі рівних за масштабами підготовки і розгалужености. У ній брали участь люди різного соціального стану, світогляду, походження: юристи, теологи, священики, дипломати, генерали; консерватори, націоналісти, ліберали, соціал-демократи; вихідці із середнього класу і шляхетства. Те, що їх поєднувало, було важливіше від політичних розбіжностей і вище станових амбіцій. Деякі з них пережили в юності захоплення націонал-соціалізмом. Інші не сприймали його ніколи. Серед численних учасників комплоту не виявилося жодного інформатора – випадок нечуваний у державі і суспільстві цього типу. Люди 20 липня добре знали, що їх чекає у випадку невдачі. Напередодні вирішального дня багатьох не залишало передчуття поразки. Хоча Німеччина вела вже оборонні бої, аґресивна міць райху була ще далеко не зломлена. Змовники знали, що вони будуть затавровані як зрадники батьківщини. Але, як сказав Клаус Штауфенберґ, “не виступивши, ми зрадимо наше сумління”.

Не убий

Джерела змови сягають середини тридцятих років. Час, найменш сприятливий для успіху: режим крокував від тріумфу до тріумфу. Містична віра у фюрера стала ледве чи не всенародною. За кілька років до нападу на Польщу і початку Другої Світової війни опозиція виробила плани майбутнього устрою Німеччини. Але поховати нацизм могли тільки військові. Це означало порушити присягу; не кожний міг через це переступити. Традиція забороняла прусському і німецькому офіцеру втручатися в політику. Його першою і другою заповіддю були вірність і покора. Державними справами нехай займаються інші; обов’язок солдата – захищати батьківщину. Протиріччя зростали з розвитком подій: якщо країна воює, як можна завдати їй удару в спину?

Іншу етичну проблему становило тирановбивство. Було зрозуміло – чи ставало дедалі ясніше, – що поки фюрер живий чи принаймні не знешкоджений, змінити існуючий лад неможливо. Убивство ж, майже неминуче пов’язане із загибеллю інших, суперечило християнським переконанням багатьох учасників змови, не виключаючи чільних, як наприклад граф Мольтке. З іншого боку, початок війни надзвичайно утруднив доступ до оточення диктатора. Гітлер уже не виступав привселюдно. Більшу частину часу він проводив не в Берліні, а в надійно захищених притулках, далеко і від уразливого для авіації запілля, і від фронту. Пробитися туди міг лише заслужений і перевірений офіцер високого ранґу. Як ми знаємо, така людина знайшлася.

Поки що тільки генерали

До передісторії 20 липня відносяться кілька нездійснених проектів перевороту. Коротко про них. У 1938 р., від травня до серпня, начальник генштабу суходільних військ генерал-полковник Людвіґ Бек у кількох пам’ятних записках, скерованих вождеві та райхсканцлерові (офіційне титулування Гітлера) за посередництвом верховного головнокомандувача Браухича, намагався переконати фюрера і його оточення відмовитися від підготовки до війни. В одному з цих листів Бек навіть попереджав, що, якщо війна буде почата, вищий генералітет у повному складі подасть у відставку. Але диктаторам не дають порад. Гітлер відповів, що він сам знає, як йому треба чинити. Що стосується страйку генералів, то обережний Браухич вирішив сховати від фюрера цю частину листа. Бек нічого не домігся, крім того, що був знятий зі своєї посади; пізніше ми зустрінемо його ім’я серед головних учасників змови.

Спадкоємцем Бека (з його згоди) став генерал артилерії Франц Ґальдер, людина рішучішого способу мислення. Разом із групою однодумців він розробив детальний план путчу.

Восени 1938 р. ще не всі були згодні з пропозицією командувача третім берлінським військовим округом генерала (згодом генерал-фельдмаршала) Ервіна фон Віцлебена фізично усунути фюрера. Ґальдер і офіцери контррозвідки Остер і Ґейнц підтримали Віцлебена. План полягав у наступному. За наказом Віцлебена частини 3-го армійського корпусу займають вулиці та ключові установи столиці; разом із чинами свого штабу, під захистом офіцерського загону на чолі з Ґейнцом, Віцлебен знімає зовнішню і внутрішню охорону імперської канцелярії і, минувши Мармурову залу, через коридор проникає в кімнату Гітлера. Арешт вождя, після чого інсценується незаплановане убивство: навіть якщо загони СС з якоїсь причини не чинитимуть опору путчистам, Ґейнц і його підлеглі організують збройний інцидент, під час якого Гітлер буде убитий.

План не вдалося реалізувати через приїзд британського прем’єра Чемберлена до Гітлера в Берхтесґаден. Після цього несподіваного візиту і конференції представників західних держав у Бад-Ґодесберґ під Бонном була укладена Мюнхенська угода від 29 вересня 1938 р.; війна здавалася відтермінованою. Але змовники не покинули своїх намірів. Новий проект перевороту був розроблений наступного року. Генерал Ґальдер, який за посадою часто навідувався до райхсканцелярії, носив у кишені пістолет, щоб власноручно пристрелити вождя. У Цоссені, на південь від Берліна, де знаходилося верховне командування, у броньованому сейфі зберігалися підготований Остером стратегічний план повстання, текст звернення до народу й армії, склад нового уряду, список нацистських керівників, які підлягають негайному арештові та, мабуть, розстрілові: Гітлер, Гіммлер, Ріббентроп, Гайдріх, Ґерінґ, Ґеббельс.

Крайсау

У 1867 р. Гельмут граф фон Мольтке, переможець австрійців і саксонців у битві під Кеніґґрецом і майбутній переможець у франко-прусській війні, одержав від короля дотацію на придбання колишнього лицарського володіння Крайсау біля містечка Швейдніц у Нижній Сілезії (нині – територія Польщі [помістя-музей Кшижова біля Свидниці неподалік Вроцлава. – Прим. перекл.]). У стародавньому, багато разів перебудованому чотириповерховому будинку, який усе ще по старій пам’яті називали замком, народився в 1907 р. племінник бездітного фельдмаршала Гельмут Джеймс граф фон Мольтке-молодший. Після смерти батька він успадкував маєток.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-1934-1.html