Українські реферати

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості. Принципи і функції правотворчості. Стадії правотворчого процесу
Сторінка: 1
Розділ: Історія, теорія держави і права

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), змі­ною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражаєть­ся у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нор­мативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його

суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи ска­суванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчос­ті — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпоряджен­ня, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяль­ності вищих державних органів, органів місцевого самовряду­вання, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціону­вання громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і Правотворчість.

Правотворчість — поняття вужче, ніж Правотворення, вона — частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність при­йняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися Правотворчість. Обговорен­ня проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, ска­жімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнен­ня і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на ство­рення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широко­му правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у правосвідомості, конкрет­них правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судо­вих прецедентах і т. ін. Правотворення живить Правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні Правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді кон­кретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи пра­вових норм.

Останній рівень Правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві фупи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості — незаперечні ос­новні вимоги, що виражають її сутність:

7. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандар­тів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, без­посередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформуван­ня про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів за­конним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого про­цесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юриди­чної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи за­конодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими ак­тами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нор­мативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільно­го нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і стро­ками їх прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів — відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення до розробки нормативних ак­тів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей нау­ки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необ­хідні знання і досвід;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування норматив­но-правових актів з урахуванням правил, способів, прийо­мів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прий­няття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, ство­ренням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (роз­робка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше ви­никла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розви­тком космічних досліджень з'являється космічне право; із пере­ходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватиза­цію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, змі­на або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих зако­нів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розви­тку. При цьому важливо не займатися відновленням заради від­новлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змі­нюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адек­ватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у ство­ренні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення пов­ної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необ­хідних юридичних норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства (див. § «Прогалини у праві»).

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості.

Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права—у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою ана­логії вирішення юридичної справи не повинно суперечити роз­порядженням чинного законодавства. Воно може стати під­ставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (ко­дифікаційна або систематизаційна Правотворчість). Організацій­ною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення.

Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий проце­си. Законодавчий процес — важлива складова частина правотворчого процесу, яка має складний характер.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розби­ті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компе­тенцією державних органів певного рівня, атому підготовка, роз­гляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специ­фічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визна­чається тим, які нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування та ін.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-2256-1.html