Українські реферати

Основні засади німецького романтизму
Сторінка: 3
Розділ: Література світова

Романтична іронія як особливе естетичне явище вперше набула визначення саме в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької „удавання”. Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія – це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору) ховається під маскою серйозного и таїть в собі відчуття переважності або скептицизму.

В світі духовному мешкає свідомість художника, в світі матеріальному проживає переважна кількість людей, яку романтики називали „філістерською„ (від нім. Philister – „філістимлянин”). „Філістерами” середньовічні студенти називали широкі верстви неосвіченого населення, відділяючи себе таким чином від темного натовпу. У цьому прізвиську, безумовно, відчувається деяка зарозумілість, адже філістимляни у Біблії виступають запеклими ворогами богообраного народу. Вони чіпляються за поганські культи та періодично грабують Єрусалимські храми. Таким чином середньовічні грамотії відрізняли себе від народу, за рахунок якого жили.

На думку єнців, художник має подолати залежність від матеріального світу шляхом іронічного ставлення до нього. Іронія ж народжується від усвідомлення його кінцевості та фатальної приреченості на смерть. Тільки подолавши страх перед всіма якостями матеріального світу, художник досягає жаданої свободи, без якої він не може творити. Ідея абсолютної незалежності творця від традиційних норм дасть надалі багаті паростки в естетиці модернізму та постмодернізму, але зародилася ця думка в філософії єнського романтизму. І була, до речі, суворо засуджена Г.В.Ф. Гегелем, який вважав її імморальною і протилежною християнським цінностям.

В активно наступальній естетичній позиції знайшли своє віддзеркалення надії ранніх романтиків на те, що нова суспільна епоха приведе до реалізації гуманістичного ідеалу всебічного розвитку індивіда. Вони вірили у великі можливості мистецтва, яке розглядалося ними як вирішальний засіб для досягнення етичного прогресу людства.

Хоча в центрі уваги ранніх робіт Фр. Шлегеля “Про вивчення грецької поезії” (1795р.), “Історія поезії греків та римлян” (1798р.) знаходилася старогрецька література, інтерес до неї визначався прагненням знайти відповідь на питання про те, як в сучасних умовах можливе соціально активне мистецтво. У творі “Про вивчення грецької поезії” Фр. Шлегель піддає серйозній критиці сучасну поезію. Основний її недолік в переважанні суб'єктивного, “характерного, індивідуального і цікавого”.

Поезія ставить за мету зображення індивідуального, тобто одноразового, неповторного, того, що виходить за рамки загального, звичного і властивого всім. Причому індивідуалізується й сам спосіб зображення, тобто кожен поет прагне до власної “манери” вираження. Проте, на думку Фр. Шлегеля, манірність поета хоч і свідчить про його індивідуальність, але ще не є ознакою його геніальної обдарованості. Тому в сучасній поезії існує більше індивідуальних манер, ніж оригінальних поетів, тобто існує неє безліч поетів-імітаторів. Індивідуальна манера зовсім не пов'язана з тією змістовною глибиною творчого духу, коли в індивідуальному, суб'єктивному виражається загальне, об'єктивне. Саме з відмовою від зображення загального й зв'язані шлегельовські визначення сучасної поезії як характерної, індивідуально, манірної, цікавої. Повною протилежністю сучасного мистецтва є антична література, де панують об'ектівность і краса.

Панування суб'єктивного в мистецтві Фр. Шлегель розглядає, лише як “ короткоплинну кризу смаку”, після якої неодмінно наступить перехід до “вершини естетичного смаку”. Залогом переходу від суб'єктивного мистецтва до об'єктивно-прекрасного стає для Шлегеля поетична творчість Гете. Гете знаходиться “посередині між цікавим і прекрасним, між манірним і об'єктивним”. Його твори є неспростовним доказом того, що “об'єктивне можливо і що надія на прекрасне не є порожньою манією розуму”. Поезія Гете — це “вранішня зоря справжнього мистецтва і чистої краси”.

Та концепція поетичної творчості, яка була розроблена в ранньоромантичній естетиці, відрізнялася крайнім суб'єктивізмом. Вона повністю ігнорувала реальну дійсність, протиставляла їй світ поетичних марень і фантазій художника.

Важливість поезії, з погляду романтиків, полягала у вираженні внутрішнього світу художника як єдино істинного і протилежного дійсному світу, як неістинному. Істинність же внутрішнього світу полягала в тому, що людина виступала в ньому причетною до нескінченного, божественного, тоді як в емпіричній дійсності він був обумовлений, кінцевий, обмежений. Тільки у внутрішньому світі своєї душі людина знаходила притулок від ворожого йому реального світу, тільки в ньому вона почувала себе справді вільною. Зовнішній світ як би витіснявся, підмінявся внутрішнім світом поетичного генія. Саме у цьому полягала, на думку романтиків, виняткова роль поезії. Відповідно непомірно перебільшувалася й абсолютизувалася в романтичній естетиці й суспільна функція поета. Романтики вважали, що здатність бути поетом, тобто здібність до поетичної творчості, закладена в кожній людині. “Кожна людина за своєю природою - поет”, - читаємо ми в “Літературних щоденниках” Фр. Шлегеля. Ця здатність несвідомо виявляється в мріях і фантазіях людини, у грі його уяви. Але найінтенсивніше вона заявляє про себе у поетів. Тому поети є видатними представниками людства. Поети — це пророки, провісники істин поетичного звільнення людини від пригноблюючих кайданів реальної дійсності. У романтичній естетиці немов переверталося справжнє відношення між дійсністю та поезією. Поезія не відображала світ, яким він був, а створювала його таким, яким він повинен або міг би бути з точки зору самого поета.

2. Другий період ( 1806-1815 )

Відразу після визволення від Наполеона почалася жорстока реакція, коли будь-які народні виступи пригнічувалися та будь-які ліберальні зміни зупинялися. Проблеми народу, його історії, співвідношення особи і суспільства все більш наполегливо давали про себе знати в творчості романтиків. Значна конкретність художнього мислення в порівнянні з творчістю романтиків 90-х років XVIII ст. характерна для Гофмана і Клейста, Арніма і Брентано і тісно пов'язана з постановкою в їх творчості нових проблем.

В основі другого періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка ( 1805-1806 рр.). Він складає якісно новий етап розвитку німецького романтизму. Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія.

Якщо ієнці орієнтувалися на загально-людські інтереси, то гейдельбержці – на суто німецькі. Учасники гуртка з величезною цікавістю збирають, вивчають та видають памятки народного мистецтва – книжки, пісні, казки. Найбіш видатною збіркою стала збірка народних пісень «Чарівний ріг хлопця» (1805р.), що вула укладена та видана Йоахимом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресом та деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельбергський гурток.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-5213-3.html