Українські реферати

Історія села Чемеринці
Сторінка: 40
Розділ: Історія України

Основну роботу по розширенню сітки ОУН у селі проводив Шеремета Михайло, односельчани Стефанишин Стефанія, Кулеба Роман та Степан розповідають, що залучаються молоді хлопці і дівчата, відновлюється робота спортивного товариства "СІЧ", ведеться робота по національно-патріотичному вихованню. Молодь співає українські патріотичні пісні про січових стрільців, гетьманів України, козацтво. У малопристосованих приміщеннях, переважно стодолах, розучують вистави та виступають перед населенням. У травні, відзначаючи день скасування панщини, на вінках, на пам’ятному Хресті чіпляють синьо-жовті прапори. Читають "Кобзар" Т.Шевченка. Активними членами ОУН стають Волошин В., Гицькайло Я., Кулеба Ілько, Грендиш Дмитро та Марія, Герасим Петро, Курило Роман, Гнатяки Петро і Олексій, Кулеба Роман.

Шеремета постійно організовує зустрічі з членами ОУН сіл Вишнівчик, Плинників, Дунаїв, Біле і Нестюки. Про одну з таких нарад розповідає Кулеба Роман: "За німців у нас вдома відбувався такий збір. А ми, стоячи на воротях, пильнували, щоб не над’їхали німці". Цей приклад говорить про те, що велась велика робота по підготовці до збройної боротьби за незалежність України. А те, що хлопці вартували, ще раз заперечує, що ОУН виступало разом з німцями. Повідомлення про такі збори передавалося зв'язковим. Кулеба Степан розповідає: "Я приїхав на коні в Плинників, щоб передати повідомлення про збір у Білецькому лісі. Мене зупинили два німецькі поліцаї. На запитання куди їду, я відповів, що до родичів. Білий вдарив мене палицею, на що я сказав: "Попробуй вдарити мене ще раз". І він відпустив мене. А за те, що вдарив мене тоді потум відповів. Бо всі українські хлопці і ці ж поліцаї були зв’язані з підпіллям і, як розповідає Кіндрат Роман мали завдання разом зі зброєю в потрібний момент перейти до повстанців. Так Роса Яр. Ст. за дорученням Шеремети служив у Перемишлянах в поліції. Навіть роздобув гвинтівку для мого брата Василя, з яким товаришував. А потім, захопивши зброю, вступив в УПА. Так само перейшов в УПА і Грендиш Степан."

У 1942-1943 рр. Шеремета організовує в селі загін самооборони. Сотнею командувати доручено члену ОУН Курилові Роману з Кутерногів. У сусідньому селі Смереківка, як розповідається вище, було ство­рено озброєні польські загони, які вчиняли розбійницькі напади на населення сусідніх сіл, знищували мирне населення. За розповідями односельчан у селі побували загони ковпаківців. Вони зупинялися на відпочинок у господарстві на Волоському, де пізніше жив голова колгоспу Курило Петро. Автор цих рядків читав у книзі нач. штабу ковпаків­ців: "Під час рейду ми зупинились на відпочинок у лісі над містечком Дунаїв". Що підтверджує те, що на наших теренах діяли загони радянських партизанів. І створення загону самооборони в селі було потрібним.

В 1943 році Шеремета проводить велику роботу по залученню хлопців до лав УПА, в загін "сіроманців", який повинен був пройти рейдом по теренах східної України.

Шеремета проводить роботу по залученню своїх людей у "ястребки" (коли рад. влада почала залучати населення). Відомо, що за його дорученням у Поморянах служили Брославський Трохим і Вороняцький Василь. Організовує боротьбу проти тих, хто працює сексотами чи перейшов на бік ворога.

Коли у зв’язку із чисельною перевагою ворога над УПА керівниц­твом була змінена тактика боротьби, Шереметі було наказано залишатися у складі груп, які повинні були чинити опір колективізації, вести партизанську боротьбу. За словами командира УПА Р.Шухе­вича: "В даній ситуації ми приречені служити до кінця і загинути за Україну". Це розуміли всі, кому довелося воювати в ситуації, що склалася.

Сестра Ксенія розповідає: "Михайло в Львові зустрівся з мамою його дружини з Дніпропетровщини, яка наполегливо кликала його їхати разом із дружиною у Дніпропетровськ, бо розуміла ситуацію. На це Михайло відповів: "Я не можу цього зробити. не можу залишити побратимів, не зраджу справу, якій посвятив своє життя. Як судилося загинути за Україну – загину".

Розповідає Надя, племінниця Волошина Василя, що загинув разом з Михайлом: "Як і сьогодні пам’ятаю свою останню зустріч зі стрийком. Ми гралися з братом Романом (батько і мати його загинули у Плинниківському лісі) на подвір’ї. В цей час заходить стрийко. Сміється, підхоплює нас обох на руки і так міцно-міцно притискує нас до себе, цілує і заносить у хату. Уже багато років пізніше, коли я виросла, тато Іван розповідав, що просив брата, щоб він пішов у підпілля чи ., бо уже загинули брат Степан із дружиною, що сили нерівні. На що той відповів: "Я не зраджу присягу, і якщо загину, то загину разом із Михайлом".

Шеремета Михайло і Волошин Василь оточені у Пнятинському лісі облавниками вчинивши відчайдушний опір, не здалися живими і пострілялися 11 листопада 1945 року.

Мартиняк Мирон Іванович розказував, що чув розповідь станичного із Пнятина, який переховувався в цей час в густому кущі ліщини і все бачив. Ворог пропустив хлопців у кільце, і з усіх боків почали кричати, щоб ті здались. Вони мовчали, приготувавшись до бою. Розпочався бій. Шеремета, важко поранений, запитує Волошина: "Що будем робити?" "Становище безвихідне, живими не здамося" – відповів Василь. В цей час до них біжить Сорока (Сорокін). і кричить: "Здавайтесь, бандери!" Михайло вбиває його з автомата, а потім стріляє у себе. Василь підриває себе гранатою. Підбігли солдати і автоматними чергами зрешетили тіло Михайла.Навіть мертвий Він наводив страх на енкавидистів.Так загинули Герої України.

У Шеремети, уже після його смерті, народилася донька, яку дружина Леся назвала Михайлиною, на честь чоловіка. Пізніше Лесю судили за участь в УПА. На суд у Львів і Київ викликали людей, як свідків, з Чемеринець. Долі дружини Лесі(псевдо «Лялька) і дочки Михайлини невідомі.Якщо вірити написаному в церковним документам то прізвище Лесі –Сипкевич і була вона донькою Олександра і Олександри Троян.

Перша дочка Шеремети маленькою переховувалась у людей, захворіла і померла.

Батько, мати й сестри Ксенія, Катерина, Павліна були в 1947 році вивезені в Сибір. Батько на 84-му році помер у Сибіру. Павліна поселилась у Кривому Розі, куди забрала дочок Тетяну і Стефу. Ксенія і Катерина повернулася додому, але хату з цегли вже розібрали, як хату ворогів народу. Сяк-так збудували невеличку хатину і так проживали з сестрою.

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА . про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," – відповів на привітання брата.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-5362-40.html