Українські реферати

Мовна особистість автора твору
Сторінка: 1
Розділ: Мовознавство

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ

Кафедра

Мовна особистість автора твору

Реферат з курсу

«»

студента курсу

Інституту

(спеціальність «»)

Перевірила:

КИЇВ – 2008

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………… .3

Основна частина

  1. Архетипічна пара автор-читач ………………………………………… 5
  2. Реалізація автором функцій повідомлення…………………………… .11
  3. Поява автора твору у науковому стилі………………………………… 13

Висновки……………………………………………………………………… .16

Список використаних джерел……………………………………………… .17

Основна частина

1. Архетипічна пара автор-читач

Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає реалізацію кількох функцій повідомлення: інформаційної, контактної, функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної, спонукальної, функції формування поглядів читача, функції запам’ятовування [1]. Зрозуміло, що спілкування полягає насамперед в обміні інформацією, отже, текст в будь-якому випадку має відрізняєтися максимальною об’єктивністю. Автор твору відіграє роль безстороннього передавача інформації – і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора.

Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів (структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з’ясовує позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про архетипи, сформованого К.Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари – лікар і пацієнт, учитель і учень тощо: ”Архетип можна визначити як природжену можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації. Певні архетипи мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності. Яким чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди були поміщені в одній свідомості. У людській психіці з моменту народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із ”зовнішнім” полюсом архетипу активізується полюс ”внутрішній”. Ми можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і пацієнта. Цілитель і пацієнт – це лиш аспекти даного архетипу. Образно кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар – риси хворого. Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси, які можна звести до певної інфантильності. Добрий учитель якоюсь мірою відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями. У багатьох учителів архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні, на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси. Учитель починає почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а учні – глупство .” [2].

Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливо ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого – дає змогу робити висновки про особистість автора твору.

2. Реалізація автором функцій повідомлення

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб реалізувати одну з основних для повідомлення функцію – інформаційну, тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної функції, тісно пов’язаної з функцією організації читання: ”Контакт включений, але зв’язок адресант – адресат легко обривається – увага слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність думки. Адресант змушений включати. елементи, які підтримують зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує процесом читання” [1].

У текстах, які здатні не лише зацікавити, а й утримати уяву, мовні засоби, спрямовані на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить широко. Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як автор здатен перебороти психологічний бар’єр слухача, пов’язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання.

Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція – саме вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція пов’язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним ставленням читача до повідомлення . Делікатність, толерантність, відсутність категоричності у викладі добре видно в спокійному розгортанні наукового дискурсу. Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості викладу, наприклад: М.Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не будемо тут наводити всім відомого уривка з ”Fata morgana”, де ”плачуть голі дерева”. Ось картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті. У розмові з читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня достатньо одного натяку – ключових слів, це зменшує інтерактивну дистанцію, інтимізує виклад.

Водночас автори текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять: Ці ”муки творчості” автора психофізіологічною мовою називаються аферентним синтезом; В основі контексту-пресупозиції (припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із частин); експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно) [1].

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться ”посвячувати” його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо. Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді – уживанням слів і синтаксичних конструкцій, ”забарвлених колоритом розмовності”, спроба визначення тексту у вигляді дефініції.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-5770-1.html