Українські реферати

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ТА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗБУДОВИ В УКРАЇНІ
Сторінка: 5
Розділ: Правознавство

Як відомо, у політичній і правовій науці поряд із формулою «соціальна держава» вживається також термін - «держава загального благоденства» (добробуту), який не має юридичного закріплення, а відповідно, й офіційного тлумачення у жодному нормативно-правовому документі. Більшість державознавців ФРН, в Основному Законі якої вперше було зафіксовано формулу «соціальна правова держава», протиставляють її «державі добробуту». Критика ними останньої концепції зводиться в основному до трьох аспектів.

1. У конфлікті між рівністю і свободою ця концепція надає перевагу рівності, а тому в «державі добробуту» акцент робиться на соціальних гарантіях за рахунок особистої свободи. Теорія ж «соціальної правової держави» розглядає вказані принципи як рівноправні. Деякі дослідники взагалі вважають «державу добробуту» тоталітарною державою, що порвала з принципами законності й демократії, а отже, з принципами правової держави .

2. Стверджується, що «держава добробуту», розвиваючи систему соціальних послуг, спричиняє надмірне оподаткування населення і, отже, занадто великий перерозподіл доходів і власності. У свою чергу, це сприяє поширенню споживацького ставлення до держави і зменшенню особистої ініціативи та відповідальності.

3. Вважається, що втручання «держави добробуту» в економічне життя є надмірним, тоді як соціальна правова держава повинна передусім створювати поле діяльності для вільної ініціативи особистості й лише в другу чергу піклуватися про добробут громадян [13,248].

Як слушно вважає О.В. Скрипнюк, шляхом розв'язання об'єктивно існуючих суперечностей між соціальними і правовими засадами є не заперечення цінності тієї чи іншої концепції (чи то на користь правової держави, чи то соціальної), а їх взаємодоповнення, їх синтетичний політико-правовий та теоретико-методологічний розгляд, іншими словами - конструювання соціально-правової держави [27, 264].

Звичайно, соціальна правова держава можлива лише в постіндустріальному суспільстві, в якому, по-перше, зростає ефективність виробництва, а національний дохід стає достатнім для задоволення зростаючих потреб практично усіх членів суспільства (виникає суспільство споживачів); по-друге, більша, ніж у індустріальному суспільстві, частина членів суспільства реально виключається з процесу виробництва і потенційно — зі сфери економічної активності взагалі (поступово значна частина низько кваліфікованої робочої сили перетікає до сфери послуг) ) [19, 66].

За наявності певних функціональних відмінностей між правовою і соціальною державою між ними існує і певна єдність: як правова, так і соціальна держава покликані слугувати благу індивідів. Правова держава охороняє останніх від свавілля влади, соціальна ж держава має своїм завданням забезпечити гідні умови існування для кожної людини. Якщо правова держава покликана формально-юридично забезпечити свободу і рівність людей, то держава соціальна наповнює ці поняття реальним змістом. Згідно з поширеними на сьогодні уявленнями функція головних правових гарантій — не лише у встановленні меж влади, а й у виконанні державою позитивних обов'язків. Саме це і є завданням інституту основних соціальних прав особи. Засадничою стосовно них є позиція, за якою свобода та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряджаються матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів. Головна вимога рівності передбачає не просто формально правове зрівняння статусів, але й встановлення соціальної справедливості, «матеріальне» вирівнювання, вона ставить перед державою завдання слугувати опорою слабким та обмеженням для сильних.

Проте цій вимозі дбати про матеріальні умови розвитку особистості та про соціальну справедливість не можна надати форми усталеного переліку «головних соціальних прав». Юридичні норми можуть встановлювати більш чи менш точні соціальні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати до певних меж надмірне розшарування населення. Але реалізація задекларованої соціальної політики завжди залишається детермінованою рівнем соціального розвитку суспільства: різновид та масштаб соціальних послуг, що їх здатна надати держава, залежить від стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від тих мінливих засобів, які є у розпорядженні держави [28, 35].

Механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать у площині виключно юридичних механізмів реалізації. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізми дії соціальної держави.

Ефективність виконання соціальною державою притаманних їй завдань і, зокрема, ступінь здійсненності соціально-економічних прав безпосередньо залежить від наявності у такої держави необхідних матеріальних ресурсів. Проте, з іншого боку, видається слушною висловлена у російській юридичній літературі думка про те, що справжньою межею реалізації прав «другого покоління» має бути не рівень розвитку економіки країни, а природні і невідчужувані права та свободи. Соціально-економічні права повинні забезпечуватися у тій мірі, в якій це вимагається для підтримання соціального миру і не призводить до надмірного обмеження «класичних» особистих і політичних свобод. Зрозуміло, й це являє собою певне обмеження сфери особистої свободи, але воно не виходить за межі необхідного для захисту тієї ж свободи: адже згідно із загальною концепцією правової держави будь-які державні повноваження виправдані, якщо тільки вони використовуються для створення умов, що дозволяють усім індивідам найкращим чином, у найповнішому обсязі здійснювати їхні права і свободи. У такий спосіб ми логічним шляхом знову приходимо до конструкції соціальної правової держави, яка, на наш погляд, якраз і створює найкращі на сьогодні умови для всебічного розвитку особи і реалізації нею всього комплексу належних їй прав і свобод [22, 66-67].

Слід підкреслити, що більшість вітчизняних та російських науковців одностайні у тому, що принцип соціальності у повному обсязі і неспотвореній формі може бути реалізовано тільки у правовій державі, тобто такій, яка не на словах, а в дійсності здатна забезпечити формальну рівність громадян і розумну взаємодію різних соціальних груп в умовах недоторканності власності, звільнити громадян від надмірної перерозподільчої активності влади. Тобто соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою; соціальна держава розглядається як наступний, вищий щабель у процесі еволюції держави правової [11, 87].

Отже, існують достатні підстави стверджувати, що конституювання соціальної держави аж ніяк не входить у суперечність із найважливішими принципами держави правової, а є справді новим, наступним етапом розвитку останньої. І між поняттями «правова держава» і «соціальна держава», і між принципами свободи та соціально-економічної рівності, і між двома «поколіннями» прав людини, безперечно, існує, з одного боку, діалектична єдність, а з іншого - можуть виникати деякі суперечності, напруження.


Ця сторінка опублікована на сайті: http://www.refine.org.ua
Лінк на реферат: http://www.refine.org.ua/pageid-9997-5.html